П'яті Шинкаруківські читання

ShinkЦьогорічні Шинкаруківські чи­тання, які провели спільно Това­риство "Знання" України, Універси­тет сучасних знань та Інститут філо­софії ім. Григорія Сковороди НАН України, збіглися з сумною датою в житті України — 24-ою річницею ава­рії на Чорнобильській атомній стан­ції. І, мабуть, недарма тему цієї все­української науково-практичної кон­ференції було сформульовано так: "Людиноцентризмякдомінанта соціокультурнихвимірівлюдсько­гобуття". Великий любомудр і гуманіст, Володимир Іларіонович Шинкарук усе життя розглядав фі­лософію як пізнання Всесвіту люди­ною передусім через призму пізнан­ня людини самої себе, розкриття її духовних, творчих начал та утвер­дження гуманістичних принципів у людському суспільстві.
До Зоряної зали Республікансь­кого планетарію, де цього разу про­ходило традиційне зібрання, прий­шли науковці, педагоги, видавці, сту­дентська молодь — ті, хто мав честь особисто знати й співпрацювати з видатним мислителем, і ті, хто ви­вчає та творчо розвиває його бага­тющу творчу спадщину сьогодні, ся­гаючи глибин його гуманістичної філософії.
Серед почесних гостей — член парламенту Данії, співдоповідач Парламентської асамблеї Ради Єв­ропи, голова координаційної Ради міжнародних програм у галузі освіти країн СНД Ханна Северінсен; голова Російського відділення Асоціації всесвітньої освіти дорослих, віце-президент Всесвітньої асоціації ос­віти Л.Г. Шкоркіна, доктор юридич­них наук, професор, член-кореспон-дент НАН України, директор Інсти­туту законодавства Верховної Ради України О.Л. Копиленко та інші.
На початку засідання групі знан-нівців було доручено покласти вінок живих квітів на могилу В.І. Шинкару-ка на Байковому кладовищі.
З привітанням до учасників кон­ференції звернувся доктор філософських наук, професор, академік НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, президент НАПН України, президент Товариства "Знання" України Василь Григоро­вич Кремень.
Серед тих, хто сидить сьогодні у залі, сказав він, я бачу багато мо­лодих облич. Можливо, не всі з них знають, що значив Володимир Іла­ріонович Шинкарук для української філософії, української науки, укра­їнської освіти. Порівняно молодою людиною він став доктором філо­софії, очолив філософський фа­культет після поновлення його діяль­ності в 1965 році, пройшов чесний шлях у житті і науці. Він очолив Інститут філософії НАН України й пробув на цій посаді близько трьох десятків років, ставши не тільки ака­деміком НАН України, а й членом-кореспондентом АН СРСР, що на той час було дуже престижно для вченого. Тривалий час Володимир Іларіонович очолював Товариство "Знання" України: спочатку як голо­ва правління, а потім як президент цієї громадської організації вже в незалежній Україні. Він зумів прове­сти "Знання" через непростий пері­од становлення нової держави, і ми тепер несемо прапор Товариства далі.
Володимир Іларіонович займав­ся активною громадською діяльніс­тю. Він працював депутатом україн­ського парламенту, народним депу­татом Радянського Союзу. В.І. Шин­карук був великим патріотом Украї­ни, щиро вболівав за інтереси її народу. Він очолював робочу парла­ментську групу, яка розробила За­кон про українську мову і мови в Ук­раїнській РСР, який діє і досі. Якби ми реалізували закладені в ньому позиції, то мовна ситуація в Україні сьогодні була б набагато кращою. Інститутом філософії за його керів­ництва було багато зроблено для розвитку української філософської думки, видано багато серйозних праць. Володимир Іларіонович за життя був неформальним лідером філософської думки в Україні, ним він лишається і сьогодні.
Цього року Шинкаруківські чи­тання вирізняються вже самою тема­тикою, пов'язаною з людиноцент-ризмом. Людина, її проблеми, її роз­виток постійно були в центрі уваги філософських досліджень В.І. Шин-карука. Сьогодні ця тематика набу­ває ще більшого значення. Зі зміна­ми в розвитку технологій, перехо­дом на науково-інформативні техно­логії, рядом інших змін людина, осо­бистість, її розвиток стають сього­дні, як ніколи раніше, основним показником прогресу, головним ва­желем подальшого розвитку су­спільства, всіх сфер життя і діяль­ності країни. Успіх у цих сферах ма­тимуть лише ті країни, де є достатній інтелектуальний потенціал, де до­статньо розвинута особистість, де вона може максимально себе ре­алізувати. Скажу більше: якби ідея людиноцентризму запанувала в Ук­раїні, це було б саме те, що об'єдна­ло б українську націю. Ця ідея має стати провідною в освітній сфері. Ми повинні зробити максимум для того, щоб кожна людина відбулася у від­повідності з її природою, з її нахила­ми, здібностями. І тоді вона макси­мально себе реалізує в житті й буде щасливою, бо займатиметься улюб­леною справою. А відтак макси­мально розвиватиметься і суспільст­во. Творча спадщина В.І. Шинкарука може послужити доброю основою для того, щоб ідеї людиноцентризму повніше розроблялися і активніше впроваджувалися в наше громадян­ське життя.
У своєму привітанні почесна гос­тя конференції Ханна Северінсен зупинилася на проблемах освіти і де­мократії, їй випало працювати в дан-ському парламенті протягом 24-х років, а також співробітничати у єв­ропейських інститутах. Вона має честь бути спостерігачем Європи в таких країнах, як Кенія, Азербайд­жан, Боснія, Непал, Туреччина, Росія, а з 1997 року - в Україні. Зви­чайно, якщо ми маємо демократію, сказала панні Ханна, це не означає, що все прекрасно в нашій країні, що настав рай. Це зовсім не так. її треба утверджувати і розвивати. Демокра­тія — це показник політичної культу­ри країни. А вона настає там, де лю­ди підтримують ідеї просвітництва. Ваша країна перейшла від панування абсолютистської диктатури до демо­кратії майже раптово, і через те про­світянам належить розв'язати у цій сфері ще багато невирішених пи­тань.
Особливість наших читань, наго­лосив доктор філософських наук, професор, дійсний член Української Національної академії педагогічних наук, член-кореспондент НАН Украї­ни, заслужений діяч науки і техніки України ВікторПетровичАндрущен-ко, полягає в тому, що вони були за­початковані ще тоді, коли В.І. Шин-карук був живий. Ми провели їх у Пе-реяславі-Хмельницькому. Володи­мир Іларіонович брав жваву участь в обговореннях, мав дуже бадьорий вигляд, усміхався, і ми думали, що він буде ще довго-довго серед нас. На жаль, він завчасно пішов за об­рій. І сьогодні ми вже вчетверте про­водимо ці читання без нього і вдячно згадуємо про цього великого філо­софа, велику людину, великого про­світницького і культурного діяча. Ми всі хочемо називати себе учнями Володимира Іларіоновича. Я теж вважаю себе його учнем, бо слухав його лекції, бігав на публічні лекції, які він читав по лінії Товариства "Знання", був присутній на засідан­нях наукових рад Інституту філосо­фії, де Володимир Іларіонович ви­ступав з чудовими доповідями. Але він не був моїм безпосереднім на­уковим керівником і я не був його докторантом. І завжди себе запиту­єш: а чи маєш ти право називатися учнем такої великої, такої благород­ної людини? На згадку приходять слова Канта про Фіхте, коли той під однією зі своїх статей підписався іменем Канта, причому стаття не від­повідала тим ідеям, які пропагував великий філософ і просвітитель. Кант висловився тоді так: "Порятуй нас, Боже, від наших друзів, а з во­рогами ми самі справимося". Отож, перш ніж називати себе учнем вели-кої людини, треба щоразу задумува­тися: а що я зробив у цьому напрям­ку, а що я перейняв від цієї людини? А як я поводжу себе у цьому житі і що я дарую своїм студентам, моїм колегам і Україні загалом? Володи­мир Шинкарук був великим ученим, ученим європейського, а може, й світового рівня. Він, опрацьовуючи праці попередніх філософів, пере­даючи своє розуміння їх нам, сту­дентам, доводив нас до тієї межі, де вже починається незнання, — і спо­нукав до прориву за ту межу, бо за нею починаються відкриття. Воло­димир Іларіонович багато уваги при­діляв духовності й розумів її як три­єдність Віри, Надії й Любові, як єд­ність розуму, почуття і волі, як те ос­новне, що відрізняє людину від тва­ринного світу. За його прикладом ми занурювалися у філософські твори, читали їх в оригіналах. Ми намагали­ся відвідувати театри, дивитися ви­стави, слухати музику. Це розвивало наші почуття. А воля формується працею, працею і ще раз працею, як повторював Володимир Іларіонович і показував, що вся українська куль­тура побудована на принципі праце-любства, працездатності і працевті-лення як реалізація людського жит­тєвого потенціалу. "Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилинонь­ку в гай...", — наспівував, бувало, він. І ми розуміли, що праця — це єдине, що єднає людей, яка забезпечує їхнє право на дружбу, товариськість, яка є тим стрижнем, який дозволяє ди­витися в життя, у простір, до людей, просто у вічі, і ти лиш тоді не відво­диш своїх очей, коли працюєш, коли примножуєш свої здобутки саме працею.
Якось, бувши на Волині, я почув, як одна старенька жінка, яка не ма­ла жодного класу освіти, дала своє­му синові таку пораду: "Ти, —каже, —синочку, працюй, і об твою пра­цю розіб'ються всі твої вороги і негаразди". От де духовність, де на­чало того великого духовного світу людини, який стоїть в основі досяг­нень усього нашого суспільного про­гресу.
Володимир Іларіонович був ве­ликим педагогом. Я вже не говорю про те, що він не поставив жодної трійки нікому з нас, а лекції читав так блискуче, що ми запам'ятали кожне його слово. Він виховував у нас цей дух — я сказав би, шинкаруківський дух, — який дозволяє бачи­ти в людині людину. Отже ті, хто вва­жає себе учнями Шинкарука, мають нести в собі той дух свободи, дух відданості Батьківщині, дух відда­ності людини людям і гуманістичним пріоритетам.
Член-кореспондент Національ­ної академії наук України, директор Інституту законодавства Верховної Ради України, професор Олександр Любимович Копиленкозагострив увагу присутніх на виробленні зако­нодавства, яке б відповідало вимо­гам демократичної держави. У Конс­титуції України записано, нагадав він, що людина і її права є найбіль­шою цінністю, але, на жаль, дійс­ність переконує, що нам до втілення в життя проголошених ідеалів ще ду­же далеко, існує гостра суперечність між вимогами закону і тими реалія­ми, в яких живе наше суспільство, між ідеалами соціальної справедли­вості і тією кричущою несправед­ливістю, яку ми бачимо на кожному кроці. Отже, ми перебуваємо лише на початку цього шляху і живемо на­дією, що ця ситуація зміниться.
Член Гельсінського комітету з прав людини, координатор міжна­родних програм з прав людини, у сфері освіти, куратор данських на­родних університетів Марес Каменські розповіла про ту виняткову роль, яку відіграють у Данії народні університети у справі освіти дорос­лих, у становленні та розвитку демо­кратії. Мабуть, у вас мало хто знає, сказала вона, що християнська пар­тія, яка перемогла у нас на виборах, великою мірою складається з полі­тиків, яких виховали народні універ­ситети. Туди приходять навіть ті, хто встиг здобути лише початкову осві­ту, і там вони отримують знання з правознавства, політології, а голов­не — там кожен починає усвідом­лювати себе громадянином Данії, доходить розуміння того, що й він щось значить у цій країні, що й його праця потрібна, що й його слово щось важить. У народних універси­тетах вчать, як досягти покращення суспільства демократичним шляхом. Данія порівняно з Україною дуже бідна на природні ресурси. Але вона є сьогодні однією з найрозвинутіших економічно країн. Усіма своїми до­сягненнями ми завдячуємо лише де­мократії і науці. Усе, що Данія екс­портує, — це наукоємні технології, ноу-хау. Данія — перша країна в сві­ті, яка подолала неписьменність. Там ось уже 150 років як забезпе­чено доступ до навчання всім дітям, незалежно від того, скільки грошей в кишенях у батьків. Освіта в Данії безплатна — в усіх гімназіях, універ­ситетах. Усе залежить лише від твоїх здібностей і працьовитості. У Данії важко знайти дорослу людину, яка б не навчалася в народних універси­тетах — хоча б рік, півроку, хоча б кілька місяців або тижнів. Туди при­ходять спочатку в юності, потім — у дорослому віці, а ще потім — пенсіо­нерами. Людина себе приписує до цих університетів на все життя. Спо­діваюся, сказала наприкінці гостя, що ви в Україні теж відродите ме­режу народних університетів. А ми, зі свого боку, раді будемо вам у цьому допомогти. Вже сьогодні ми запрошуємо молодих людей у Да­нію, в народний університет на чоти­римісячне навчання. Усі витрати на­ша країна бере на свій рахунок, аж до виплати стипендії.
В Україні, сказав голова правлін­ня Товариства "Знання" України, доктор філософських наук, профе­сор, президент Університету сучас­них знань Василь Іванович Кушерець, надзвичайно великі традиції народного просвітництва. Вони бе­руть свої витоки ще від академіка М.І. Пирогова, який започаткував перші у Києві народні школи, та з осередків "Просвіти", які виникли в середині XIX сторіччя, і продовжи­лася ця діяльність в системі Това­риства "Знання", яку довгий час очолював Володимир Іларіонович Шинкарук, залишивши на цій ниві надзвичайно потужний доробок.
Сьогодні, в день сумних роковин — 24-ої річниці аварії на Чорнобиль­ській атомній станції, ми ще раз має­мо нагадати собі, яку величезну роль у нашому житті відіграє людсь­кий фактор — як негативну, в сенсі трагічних помилок, так і позитивну — в сенсі подолання їх наслідків. У тій пограничній ситуації, в якій опинила­ся Україна у квітні 1986 року, гро­мадяни нашої країни постали перед гамлетівським питанням: бути чи не бути? І героїчними зусиллями, масо­во проявленими у ті дні, однозначно відповіли: бути! Тут є дуже багато матеріалу для осмислення, задля того, щоб кожен зробив для себе висновки з цих фатальних помилок, аби вони ніколи не повторювались.
З доповіддю "В.І. Шинкарук як ініціатор антропологічного повороту в українській філософії другої поло­вини XX сторіччя" перед учасниками конференції виступив кандидат фі­лософії, провідний науковий співро­бітник, в. о. завідувача відділу філо­софської антропології Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України Євген Іванович Андрос. Володимир Іларіонович Шинка­рук, сказав він, є знаковою постаттю у становленні післясталінської, справжньої, заглибленої у проблеми буття української філософії. Саме він заклав підвалини радикального повороту в українській повоєнній філософській думці, створивши в Інституті філософії у 1968 році, за рекомендацією академіка П.В. Коп-ніна, відділ філософської антропо­логії. І тематична спрямованість від­ділу з самого початку була задумана як осмислення проблеми буття лю­дини, освітніх цінностей та її світо­глядних орієнтацій. Коли оцінюється постать такого масштабу, якою був В.І. Шинкарук, то чомусь завжди висувається на передній план порів­няльний аналіз світоглядної сітки основних понять, якими оперував він і, відповідно, такі основоположні постаті філософської думки XX сто­ліття, як Хайдеггер і Сартр. Такий підхід, звісно, є зрозумілим і важ­ливим, але не менш, а часом і більш важливим є внесок того чи того мислителя в духовну ситуацію доби, в духовну ситуацію України і регіо­ну, де він жив і творив. У цьому кон­тексті роль Володимира Шинкарука протягом останніх чотирьох десяти­літь є непересічною, її можна порів­няти зі значущістю творчості україн­ських поетів-шестидесятників. Він зробив великий внесок у розвиток історико-філософської та гносеоло­гічної проблематики, опублікувавши розлогі монографії і дослідження теорії пізнання діалектики Гегеля та Канта. Проте найголовнішим, найпо­мітнішим внеском Шинкарука в ца­рині філософії та духовної ситуації доби в цілому було започаткування ним повороту до філософсько-ант-ропологічної проблематики. Тим більш вагомою була ця заслуга сто­совно сучасної антропологічної та соціокультурної ситуації.
Радянська людина кінця 60-х ро­ків, звільнившись від паранойї ста­лінської деспотії, відчувши перший теплий подих хрущовської "відли­ги", коли з'явилася надія на поворот до демократії, до свободи особи, знову постала в кінці 60-х — на по­чатку 70-х років перед загрозою по­вернення якщо не тоталітаризму, то авторитаризму. Духовна ситуація доби вимагала нових філософських підходів, передовсім спрямованих на підтримку душевних сил та духов­ної моці української людини, яка зу­стрілася з новими випробуваннями післяхрущовської доби, доби малан-чукізму. Слід сказати, що в 1968 ро­ці, коли Шинкарук очолив Інститут філософії, ще тривало продовження шелестівської доби, проте в повітрі з Москви вже віяло новими холодами, на що філософії потрібно було не­гайно і мужньо зреагувати. Такі нові філософські підходи були ініційо­вані Шинкаруком того ж року, коли він створив відділ філософської ант­ропології, залучивши до нього моло­дих учених. Водночас він пише про­грамну статтю "Буття людини у сві­ті", яка вийшла у "Філософській думці" № 1 за 1969 рік, а наступного року — у "Вопросах философии". Ця стаття визначила на довгі роки па­раметри роботи в багатьох напрямах філософських досліджень в Україні. У чому ж полягала суть антрополо­гічного повороту у філософії, ініці­йованого в ті роки Володимиром Іларіоновичем? На той час в україн­ській філософії вже відбувся гно­сеологічний поворот, проте у працях його сучасників губилася людина, як губилася вона й за епохи історично­го матеріалізму. Людина у всій різ­номанітності своїх прагнень, споді­вань, радощів, страждань, екзистен-ційної напруги, духовних і душевних поривань. Людина в усій об'ємності її розуму, раціонального й ірраціо­нального, у прагненні до самоздій-снення і подолання перепон на своє­му шляху. Людина, яка хоче бути, а не лише мати. І найголовніше — і в цьому, мабуть, і є одна з найбільших
заслуг Шинкарука, — що він, пере­живши разом зі своїм народом тра­гічні роки сталінщини та пройшовши непрості шляхи повернення до нор­мального людського існування у часи хрущовської "відлиги", ніколи не переставав уболівати за подаль­шу долю рідного народу, українсь­кої людини. В.І. Шинкарук завжди солідаризувався з копнінським ви­значенням предмету філософії як людини в її тотальності та її проекції у майбутнє. Звичайно, таке визна­чення не було суголосне із заідео­логізованою тогочасною добою. Як вихід за рамки офіціозу сприймало­ся також шинкаруківське звернення до проблематики людини і світу, сві­торозуміння та світовідчуття. Водно­час це шинкаруківське звернення відкривало нові тематичні обрії, до­зволяло як аналізувати буття в усій його об'ємності, так і стверджувати, що було надзвичайно важливо для пересічної української людини, її життєвий оптимізм, обстоювання її визначальних життєвих інтересів та потреб. Шинкарук завжди підкрес­лював, що проблема людського бут­тя — це не проблема людини взагалі, а окремої людської особистості, кожного з нас, взятого в його віковій еволюції.
Звичайно, у вузівських філософ­ських курсах потрібно так чи так ви­кладати вчення про буття, якщо ми хочемо виховувати самосвідомих, а отже, відповідальних громадян дер­жави. І ті, хто сьогодні зазіхає на ви­кладання філософської дисципліни у вищих навчальних закладах та тех­нікумах і на кандмінімумі з філосо­фії, — це просто недалекі люди, які не можуть мислити по-державному. Бо думка про те, що в добу інфор­маційного суспільства потрібні лише нові технології і наука, яка їх обслу­говує, і не потрібна високочола, ви-сокопрофесійна філософська, як і гуманітарна взагалі, освіта, — це думка щонайменше хибна, вона мо­же стати прямою дорогою до нових форм авторитаризму й тоталітариз­му. Відтак абсолютно недостатньо готувати у ВНЗ та технікумах просто технарів — слід виховувати саме осо­бистостей, саме свідомих громадян України, яким були б органічно близькі гуманістичні ідеали, етичні принципи та норми.
Доповідач також зупинився на визначенні знаменитої шинкаруків-ської тріади — Віри, Надії та Любові, особливо виділивши феномен Надії. Якщо в людини немає надії, то втра­чається й сенс її існування.
Не можна не згадати такої особ­ливості В.І. Шинкарука, як любов до природи, його надзвичайно чіткого усвідомлення екологічної загрози як загрози самому людському існуван­ню. Про це він неодноразово писав і створив в інституті сектор екології, який сьогодні успішно і плідно пра­цює під керівництвом М.М. Кисельо-ва. У такому контексті в новому сві­тлі постає питання про буття. Адже світ — це не просто середовище, в якому живе людина, а й те, що існує саме по собі і саме в такій якості є самоцінним і прекрасним. А як пока­зують екологічні негаразди останніх десятиліть, людина надто широко розмахнулася у своєму технічному пориванні, і її подальша доля напря­му залежить від того, чи зможе вона відновити хоча б якусь відносну рів­новагу взаємин із довкіллям, тобто світом самим по собі. Тому потрібно ще раз радикально переосмислити саме поняття буття. Якщо до цього вважалося, що буття — це прикметна риса передовсім світу людини, а в тваринному світі існує лише сукуп­ність зовнішніх речей, то події на екологічному фронті останніх деся­тиліть засвідчили, що це зовсім не так, що проблема буття — це така ж проблема для тварин, як і для лю­дини. Йдеться про проблему видово­го розмаїття. Більше того, це проб­лема і для рослин. Через те, якщо турбуватися про подальшу долю буття, у тому числі й буття людини в світі, то потрібно дуже уважно і кри­тично підходити до відомої концеп­ції антропоцентризму. Адже у XX столітті постала страшна істина, що людина є єдиною істотою на землі, здатною здійснювати нищення собі подібних, до того ж нищення мас­штабне.
Доповідач спинився на таких ри­сах В. Шинкарука, як патріотизм. Про це свідчить, зокрема, ініційоване ним велике колективне дослідження "Феномен української культури. Ме­тодологічні засади осмислення", опубліковане у 1996 році. І зовсім не випадковим було його постійне звер-

нення до постаті і вчення Григорія Са-вича Сковороди. В.І. Шинкарук був ініціатором видання повного зібран­ня творів Сковороди і написав пе­редмову до нього.
Нині відділ філософської антро­пології Інституту філософії ім. Гри­горія Сковороди, котрий 33 роки очолював В.І. Шинкарук, продовжує його справу. Через два місяці вихо­дить колективна монографія "Грані людського буття". У сучасному ук­раїнському суспільстві відбулася мо­ральна деградація, в ньому панує не­нависть, підступність. Про причини виникнення цього страхітливого яви­ща та засоби його подолання йдеть­ся у згаданій монографії. Нині спів­робітники відділу працюють над не менш важливою як у теоретичному, так і в практично-духовному плані темою "Антропокультурні чинники європейського вибору України". На­ступною плановою темою відділу у 2012—2014 роках буде "Буття люди­ни у світі та виміри філософсько-ан­тропологічного знання", в якій буде підсумовано кількадесятилітній до­свід осмислення співробітниками відділу визначальних засадничих принципів та понять філософсько-антропологічної рефлексії та знан­ня. Нинішнім філософам України є над чим думати та над чим працю­вати. Але при цьому ніколи не слід забувати того, що ці нинішні творчі пошуки філософів України значною своєю частиною стали можливими завдяки тій самовідданій, плідній і мужній філософській праці, яку про­робив не у кращі часи ідеологічного пресингу, часи гонінь на самостійну, самобутню філософську думку в Ук­раїні справжній мислитель, наш ко­лега, вчитель та старший товариш Володимир Іларіонович Шинкарук.
Доктор філософських наук, заві­дувач відділу екології Інституту фі­лософії ім. Григорія Сковороди НАН України Микола Миколайович Кисельов у своїй доповіді "Поєднання гу­манітарного та природничого в ас­пекті осмислення феномена люди­ни" наголосив на тому, що академік В.І. Шинкарук стояв біля витоків віт­чизняної філософської антропології і фактично був її засновником. У принципі неможливо, сказав він, уявити собі сучасну українську філо­софію без цієї постаті. Завдяки йомупроблеми антропології розробляли­ся глибоко і Грунтовно. Новітня по­рость вітчизняних філософів хоча й ставиться до попередників з належ­ною повагою, проте вважає їхні пра­ці дещо застарілими. Відчувається скепсис до таких категорій, як діа­лектика, світогляд, іноді кажуть, що це вже віджило, що це вже релікти. Активно і не завжди коректно вжи­ваються в сучасних філософських текстах постмодерні терміни симу-лякр, дискурс тощо. Справа в тому, що постмодернізм уже перестав бу­ти актуальним на Заході. Колись Герцен писав, що в Санкт-Петербур­зі дами доношують капелюшки, мод­ні в Парижі 50 років тому. Оцей фе­номен спостерігається сьогодні і в нас. Шинкарук був блискучим знав­цем історії філософії, і він перший звернув увагу на те, що марксизм уникав таких понять, як духовність, надія, віра. Він фактично повернув ці поняття у філософську терміноло­гію. Він показав, що категорія віри є не лише релігійною. Віра — це гло­бальна категорія, без якої людина в принципі жити не може. Віра, надія і любов, за Фейєрбахом, — це основи антропології, те, що відрізняє люди­ну від усього іншого світу. Ситуація в сучасній антропології складається надзвичайно драматично. Один з ос­новних напрямів у сучасній філосо­фії — це напрям, який намагається поєднати гуманітарну і природничо-наукову культуру. Людина безкінеч­на і в ницих, і у високих своїх виявах. Оця бінарність — одна з головних проблем, які намагається вирішува­ти сучасна філософія.
У природі людини багато зага­док. Сучасні археологи, проводячи розкопки, наштовхуються на рештки взуття на ногах людини, яке було ви­готовлене зі шкіри доісторичних ящурів! У розв'язанні проблем ант­ропогенезу багато невивченого, на­віть містичного. Тому через антропо­логію зараз йде зближення таких ан­тагонізмів, як наука і релігія. Недав­но генетики, використовуючи найсу­часніші технології, встановили, що всі люди пішли від однієї пари. І тут виникає проблема: а де взялася ця перша пара? Найприйнятніше пояс­нення — це Адам і Єва. Сьогодні ми знаємо про людину навряд чи біль­ше, ніж 2,5 тисячі років тому, коли була сформульована дослідницька життєва установка "Пізнай самого себе". Людина значно більше від того, що вона про себе знає. Нині на­лічується близько двадцяти антро-пологій. Але загальної антрополо­гічної картини досі немає.
Доповідач зупинився на пробле­мах біологічної етики. Маніпуляції з вибором статі, успіхи генної інжене­рії та трансплантології надзвичайно вражаючі. Біологи і медики твер­дять, що незабаром людині можна буде міняти не тільки нирки, а й го­лову. Гуманітарії і представники ду­ховенства вважають це нонсенсом. Людина з чужим, пересадженим серцем стає вже іншою людиною. Через те проблеми, які вирішуються в сучасній антропології, вимагають величезного професіоналізму, висо­кої культури, в тому числі й дослід­ницької.
"Антропологічний поворот у єв­ропейській і українській філософії" — так назвав свою доповідь доктор філософських наук, професор, про­відний науковий співробітник відділу філософської антропології Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН Ук­раїни Валерій Павлович Загороднюк
Кандидат юридичних наук, до­цент, ректор Університету сучасних знань Юрій Анатолійович Ведерников у своїй доповіді торкнувся проб­лем юридичної освіти і правової дер­жави. Усі зусилля, починаючи з гли­бокої древності і закінчуючи сучас­ними суспільствами, сказав він, які при побудові державності намагали­ся обійти людську природу, прире­чені на невдачу. Тому науковці, дер-жавники повинні ближче стояти до цих проблем.
На жаль, обмеженість журналь­ної площі не дозволяє хоча б кон­спективно передати зміст усіх ціка­вих та змістовних виступів, які про­лунали на пленарному засіданні та засіданнях секцій. Тому Товариство "Знання" збирається видати їх окре­мим збірником, як це вже практику­валося раніше. Творча спадщина ви­датного українського мислителя-гу-маніста, розвинута і примножена в працях його учнів і послідовників,
того заслуговує.

ВЛАДИСЛАВ БОЙКО,
перший заступник
головного редактора "Трибуни"