(З виступу студента 3 курсу коледжу ВНЗ «Університету сучасних знань» Олексія Домашенка у Товаристві «Знання» України на вечорі з нагоди Міжнародного дня рідної мови.)

Пропоную всім свідомим носіям милозвучної, чудової, прекрасної української мови ознайомитися з історією зазіхань з боку Російської імперії – «старшої сестри», яка ще з XVI століття і донині намагається знищити усі прояви та коріння української мови.

Почалося це з 1626 р., коли митрополитові України Синод наказав по збирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання. Наступного року вже указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Тоді ж почалося цензурування українських книжок у Москві, зокрема Лаврентія Зизанія. У 1677 р. за наказом патріарха Іоакима було видерто з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими». З роками забороняли Київській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу, а вже у 1693 р. заборонив патріарх Андріан привозити українські книжки до Москви.

З приходом Петра І було заборонено друкувати книги українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було. Запровадженно обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. Петро І упродовж свого царювання забороняв українську мову п'ять разів, скорочував кількість студентів, які вивчали нашу мову. Традиції Петра І продовжила Катерина ІІ. За її царювання палили книгарні, у церквах служба заборонялася українською мовою, ліквідовувалися школи, також було закрито Києво-Могилянську академію, бо була українською, а у 1834 р, засновано Київський університет з метою «русифікації юго-западного края».

Через шість років міністром внутрішніх справ Російської імперії було видано Валуєвський циркуляр про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою: «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії». Також він заборонив увезення і поширення в імперії львівської газети «Мета». А вже у 1876 р. підписано Емський указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборонено друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою.

З 1887 по 1900 і наступні роки вводилася жорстока цензура української мови, та все що пов'язане з нею. Наприклад, рукопис граматики української мови цензор повернув не читаючи, відписавши, що ця мова приречена на небуття. Указом Олександра III було заборонено вживати її в офіційних місцях та урочистих подіях, називати дітей українськими іменами, читати реферати, перекладати російську українською, ввозити з-за кордону і видавати книги для дітей, та виключено такі слова як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.

Студентство намагалося боротися за свої права, але Кабінет міністрів Росії відкинув прохання Київського та Харківського університетів про відміну заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним, а ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його стінах не може бути жодної мови, крім московської. Уряд Столипіна своїм циркуляром зарахував українців до «іновєрцев» і заборонив будь-які українські організації, а указ московського царя Миколи II заборонив українську пресу і святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. Пізніше вийшла постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» та постанова Ради Міністрів Радянського Союзу «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського».

Вже за радянських часів владою продовжувалося винищення української мови. Прикладом цього у 1951 році була відмова студентам Харківського університету складати іспити українською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33-х студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари і розстріляно. Через сім років 24 грудня Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах було віддано на вирішення батьків та самих учнів.

З 70-х років було безліч наказів, постанов та директив про надання російській мові офіційного статусу на території СРСР: наказ Міністерства освіти CPCР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою, а затвердження тільки в Москві, нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка, директива Міносвіти УРСР «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах», постанова ЦК КПРС, за якою вчителі російської мови та літератури в Україні отримали 16 % надбавки до платні порівняно з викладачами української мови.

Із здобуттям незалежності й донині було безліч намагань (і не тільки) надати російській мові статус офіційної у вільній, суверенній, самостійній Україні. В 1994 р. Л. Кучма заявив про свій намір внести поправки до чинного законодавства щодо надання російській мові статусу державної. Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переведення частини українських класів та шкіл російською мовою навчання, у зв'язку з чим, зросійщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвського циркуляру. Нині інформаційний простір України майже повністю зрусифікований.

Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що кількість україномовних газет набагато менша, ніж російськомовних, а їх співвідношення складає 1:10.

Україна посідає перше місце у світі за рівнем оподаткування книги — 28 %. Так, продукція українського книжкового ринку на 2/3 складається з імпорту книжок російською мовою. Кількість україномовних вузів - 23 %. З анексією Криму було ліквідовано усі українські школи, університети та газети. На програму відродження української мови уряд не виділяє практично жодної копійки, в той час, коли Москва на програму «Русский язик» щорічно виділяє 2 млрд. дол.

Левова частка цих коштів осідає у першу чергу в Україні і витрачається на безкоштовне розповсюдження антиукраїнських газет, підтримку промосковських політичних партій, організацій, телеканалів. Наслідком саме цієї політики стала естафета надання російській мові статусу регіональної у східних й південних областях, незважаючи на те, що значна частина населення є носіями української мови.

Домашенко Олексій Володимирович,

студент ІІІ курсу коледжу ВНЗ «УСЗ»

спеціальності «Видавнича справа та редагування»

23.02.2015