Нова книга доктора економічних наук, професора, Члена Спілки письменників України Ю.М. Канигіна та доктора філософських наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України В.І.Кушерця «Посткласична історія: Вузлові моменти» вводить у дискурс історичної науки у наш час: йдеться про кризовий стан і навіть «кінець історії». Адже традиційна історія не в змозі до кінця з'ясувати багато феноменів останніх часів, не може відпрацювати концептуальну основу сучасного буття людства та його майбутнє. Начальною стала необхідність у створенні принципово нової історичної науки – некласичного типу, яка б враховувала сакральні аспекти еволюції людства.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Історія в людині і людина в історії (смисловий аспект)

Сьогодні мало кого задовольняє розуміння історії як простої низки подій. Окремі історики, філософи, щоб зрозуміти, звідки і до чого ми рухаємося в цьому світі, продовжують шукати різноманітні «вирішальні чинники» (тип економіки, політики, стан патріотизму тощо), тобто ту приховану пружину, яка й визначає вектор розвитку історії. Для цього вони часто-густо зіштовхували між собою класи, народи, союзи народів, держав, партій, націй і т. ін., вишукуючи конфлікт інтересів, взаємні домагання, приводи тощо. Інші ж дослідники стверджують, що історія здебільшого є результатом хаосу, а не рішень політиків, що скоріше потік подій діє на політиків, ніж вони на нього впливають. У історії, яка не йде далі відтворення ланцюга подій та їх описання, просто немає сенсу, і вона нічим не відрізняється, скажімо, від доісторії та «квазіісторії», або «начебто історії». Нині у філософії історії з'являються посткласичні концепції, які насамперед спрямовані на пошуки сенсу історії через осмислення історії людського духу, аналіз ментальності й репрезентацій. Вивчати історію в посткласичному аспекті означає також вивчати мислення людини протягом усієї історії людства. Справді, чому взагалі так важливий особистий світ людини? Якби цього внутрішнього світу взагалі б не було, не було б необхідності людині вирішувати якісь проблеми. Адже наявність цих проблем свідчить про існування особливої реальності – стану свідомості, або внутрішнього світу людини. Посткласичні концепції, якраз і враховують щільний зв'язок історії з унікальною та універсальною природою людини. Без осмислення суті природи людини, виникнення і динаміки темпоральних змін у її бутті неможливо зрозуміти сенсу ні доісторії, ні історії, ні постісторії.
У кожній людині є взаємодія історії та її природи. Згідно з антропологією історія, історичне минуле виступає як внутрішній час людини[1], який вона реально переживає і, власне, визначає її екзистенційне буття.
У свою чергу, історичне минуле, яке розкладається на те, «що вже минуло», «накопичене минуле», «минуле в нинішньому» [2], і яке визначає темпоральні зміни людини, багато в чому визначає її суть. Це не лише накопичений предметний світ (засоби виробництва, транспортні артерії тощо), попередній досвід, пізнання, протяжність існування у часі, а й уся структура діяльності, численні людські цінності, які виникли в минулому, але діють у сучасності. Це також уся когнітивна структура суспільства, що є водночас складовою людства загалом; продукти духовного та інтелектуального світів, до яких належать святині, наукові ідеї і проекти, теорії і смисли.
Сукупний людський досвід на основі минулого і сучасного зливається в певну сферу, утворюючи те, що Платон називав ідеями (ейдосами), І. Кант – чистими формами, Г. Гегель – «духом епохи» (дух часу – нім.), – сукупність ідей, характерних для певного періоду. За І. Гете, сутність епохи виявляється в конкретних речах, відносинах і особистостях. До речі, в розгорнутому вигляді такі поняття, як «дух епохи», «народний дух», «корпоративний дух» і т. ін. вперше функціонули у Гете і означали ні що інше, як «саме життя». Християнство пов'язує «дух» з сутністю Бога. («Бог є дух».) У деяких культурах «дух» трактується як сутність «землі і світу», як носій життя. Апостоли називали Біблію подихом Бога.
Видатний філософ М. Мамардашвілі запропонував для розуміння комунікації багатьох використати метафору тигля, де в результаті переплавки окремих елементів виникає унікальна амальгама [3] – «режим свідомості», або поле свідомості, у якому здійснюються всі нові акти свідомості. На його думку, «можливо, суттєвим, якимось первинним чином свідомість розташована поза індивідом і становить просторово подібне або польове утворення» [4].
Головним результатом накопиченого минулого є не лише спосіб його осмислення, інтерпретації історичних подій, які, власне, і представляють писану історію, а подолання історії – новий спосіб думання про неї, спрямований на прийняття її суспільством (як сприймають клітини своє тіло) [5].
Тож насправді має значення не те, яке справді було минуле, а те, що ми думаємо про нього, бо від нашої думки про минуле великою мірою залежить наше майбутнє.
Стосовно України йдеться про вироблення такого варіанта минулого (його представлення), який надасть їй можливості для розвитку, а не буде приводом для постійних суперечок, сварок, конфліктів.
Спосіб мислення як результат переживання людиною темпорального в бутті є водночас способом мислення того чи іншого часу, цілої епохи, яка більша за сьогодення.
Тож у людину закладено не лише історичне, а й позаісторичне. Навіть на власному досвіді вона здатна відчувати інтуїцією долі, своє призначення у майбутньому. При осмисленні історії як цілісного людства утворюється так звана інтуїція доби. Саме вона є основою творчої здатністю людини творити історію, що випливає з апріорного розуміння можливостей часу і переваг нового покоління.
Таким чином історія – це творення зовнішнього світу людини відповідно до внутрішнього світу, «накопиченого минулого та апріорної здатності людського мислення.
І. Кант через концепт «апріорне», Г. Гегель через «становлення», як тотожність буття і небуття, показали можливість апріоризму людського мислення, здатного розшифровувати і відчувати код нового життя. Так формується новий спосіб мислення певного часу, епохи. Він у певному сенсі звільняє природу людини від вантажу застарілого минулого й створює нову – людську (суто людську) історію через людський вимір (вимір тріумфу відповідальної людини). У цьому – чи не найважливіше завдання нової історії, історії постсучасного буття.
Власне, до цього і зводяться першорядні роль і значення історії в бутті людини.
Проблемі історичного і неісторичного в людині багато уваги приді­лялося в період Нового і новітнього часу. Видатні мислителі та філософи ніколи не відкидали минуле в ім'я майбутнього, як робили революціонери в нашій країні, закликаючи до усунення минулого лише через те, що воно не задовольняє теперішньому. Навіть такий радикал, як Ф. Ніцше волав: «О, брати мої, не назад повинна дивитися ваша знать, а вперед» [6].
Дивитись вперед на основі знання минулого – ось що визначає смислове значення історії в людині.
Не менш важливі смисли самій історії надає природна сутність людини. Адже вона створює справжній людський світ, який добудовується нею над природним світом.
Розвиток людського світу суголосний розвитку людини: спочатку зумовлений природним чинником, а вже потім – духовним [7]. Людина, народжена згори (читай від Духа Святого) як духовне створіння, котре інтелектуально і громадянсько дозріло й несе усвідомлену відповідальність за себе, своє оточення і земний світ загалом.
У принципі термін «історія» можна розкрити лише через поняття «людина». Посткласична історія виходить з того, що людина має як природну (тілесну), так і надприродну (духовну [8]) іпостась. Саме через поліпшення світу людини, яка в процесі свого удосконалення порушує дію надприродного (Божественного, досконалого – доброго), справляється справжній вплив на людську історію. Ми погоджуємося з К. Ясперсом, який стверджував, що поняття «людина» – це не щось статичне, те що сталося. Людина – це «проект», «завдання» [9].
У природі людини закладений механізм морального і духовного самовдосконалення. Вона завжди хоче бути іншою, ніж сьогодні, «тут і тепер».
Звичайно, в людині багато ще парадоксального. Образно її парадоксальність змалював Далай-Лама XIV: «Спочатку людина жертвує своїм здоров'ям, щоб заробити гроші. Потім вона витрачає гроші на відновлення здоров'я. При цьому людина настільки опікується майбутнім, що ніколи не насолоджується сьогочасним. У результаті вона не живе ні в теперішньому, ні в майбутньому. Вона живе так, як ніби ніколи не помре, а вмираючи, жаліє про те, що не жила».
Уже через таку парадоксальну природу людині не може бути властивий примітивний лінійний прогрес. Тобто уявлення про історію як неухильне, безальтернативне відтворення, розширення та вдосконалення світу людини неможливе внаслідок недосконалості, гріховності самої людини.
Дедалі частіше почали говорити про наростаючу всебічну кризу світу людини. Два тисячоліття потому, як людині було відкрито Благовістя, що світською мовою означає Програму порятунку, світ зазнав колосальних соціальних, економічних, політичних, екологічних, духовних змін та ще більше потонув у злі. Давнє, як сам світ, ворогування між людьми так і не припинилося. Навпаки, останнім часом (у XX ст.) було вчинено найстрашніші й небачені за масштабами злодіяння проти людства.
Поширилася думка, що формування світу людини може стопоритися, «буксувати», навіть «регресувати», а ми є свідкам архаїзації, «неоварварізації» сучасного суспільства, коли спільноти людей, які вже досягли певного рівня «олюднення» сучасного суспільства, починають раптом стагнувати або навіть «розлюднюватися», дичавіти.
Накопичення негараздів, в основі яких лежать антропологічні складові, значно звужує світ людини й веде до глобальної, загальномасштабної катастрофи. Історія становить низку «пустих», з погляду «олюднення» подій, які настають одна за одною. Час минає, а зло світу не зменшується, досвід не осмислюється, проблеми не вирішуються, світ людини деградує. Життя не проживається, а «пробігається». Чи не основна антропологічна риса людини – наявність свободи – серйозно скомпрометована. У політиці людина відіграє реальну, але лише «відведену» їй роль. Тобто історія майже не просунулася вперед з часів тоталітаризму.
Чим може обернутися така ситуація?
У світському розумінні історія – це розширення світу людства, який є нерозвинутим, з невизначеною кінцевою метою.
Для християнства вона – оптимістична. «Історія має смисл, визнання смислу історії належить християнству», – неодноразово стверджував у своїх працях М. Бердяєв. Християнські мислителі бачили смисл історії людства як суто «посюсторонній» процес, який у всьому належить занепалому світу, в передготовленні його прийдешнього перетворення. М. Бердяєв писав, що «історія лише в тому випадку матиме позитивний сенс, коли вона закінчиться» [10]. Це означає, що кінець історії перейде в нову історію, яка визначатиметься або відображенням світу людини людяністю, тобто перейде новий осьовий час як надія на справжнє становлення людини в суто людському середовищі, або принципово новим способом думання про «начебто історію», коли настане порядок не від світу цього – Царство Небесне. Тоді історія нарешті відкриє свій справжній – посткласичний – смисл.

[1] Минуле як внутрішній час притаманне лише людині. У тварин його немає. Тваринний інстинкт є накопиченим біологічним минулим, але воно не пов'язане з наявністю, накопиченням та переживанням внутрішнього часу. Тваринам, у тому числі всім 193 видам мавп, це і непотрібно, адже вони ідеально пристосовані до природного середовища.
[2] Див.: Оруджев З. М. Способ мышления эпохи. Философия прошлого / З. М. Оруджев. – Изд. 2-е. – М. : УРСС, 2009.
[3] Ми запропонували для образу "поля свідомості" використати образ грибниці, ризоми (фр. – grizom – кореневище) з децентрованим, заплутаним кореневищем. Цей образ у посткласичній філософії фіксує принципово позаструктурний та нелінійний спосіб організації цілісності, який залишає відкритою можливість для іманентної автохтонної рухомості та, відповідно, реалізації її внутрішнього креативного потенціалу самоконфігурування.
[4] Мамардашвили М. К. Дьявол играет нами, когда мы не мыслим точно / М. К. Мамардашвили // Вопросы философии. – 2006. – № 2. – С. 73.
[5] В. Соловьев говорив про нормальне суспільство в нормальній історії, де є внутрішнє співпадіння між найсильнішим розвитком особистості і найсильнішою суспільною єдністю. (Див. Соловьев В. Критика отвлеченных начер. – М., 1980. – С. 133).
[6] Ницше Ф. Соч. : в 2-х т / Ф. Ницше. – М., 1990. – Т. 2. – С. 147.
[7] Див.: Ін. III.3.
[8] Ця позиція збігається з християнською антропологією.
[9] Ясперс К. Общая психопатология / К. Ясперс. – М., 2007. – С. 40.
[10] Еван III.3.

Кушерець Василь Іванович,
Доктор філософських наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України,
голова правління Товариства «Знання» України.