НОВИХ ВАМ ВЕРШИН І ЗАГЛИБЛЕНЬ У СУТНІСТЬ!
ПЕРШОМУ ЗАСТУПНИКУ ГОЛОВИ ПРАВЛІННЯ ТОВАРИСТВА "ЗНАННЯ" УКРАЇНИ ВАЛЕНТИНОВІ АНДРІЙОВИЧУ ГЛУШКОВІ — 60
Людська доля складається з безлічі збігів, несподіваних поворотів і випадковостей. Шістдесят років тому, 16 січня 1948 року в Київському театрі опери та балету імені Тараса Шевченка відкрилися установчі збори Товариства для поширення політичних і наукових знань УРСР. Було покладено початок потужній громадській організації, яка тепер носить назву Товариство "Знання" України та об'єднує в своїх лавах тисячі науковців, літераторів, інженерів, лікарів, педагогів – представників найрізноманітніших професій, ентузіастів просвітницької справи.
А 16 листопада того ж року в селі Розовка Тельманівського району Донецької області народився звичайний хлопчина, названий Валентином, якому доля проклала шлях від шкільної парти та мулярської кельми до посади заступника голови правління цієї широко знаної в Україні й усьому світі вельми шанованої організації. Отже, вони ровесники: Товариство "Знання" та один із його нинішніх керівників – Валентин Андрійович Глушко, за сумісництвом віце-президент Університету сучасних знань, відмінник освіти, член Національної спілки журналістів України і головної редакційної колегії журналу "Трибуна", автор понад 35 наукових праць, журнальних статей і винаходів.
Звичайно, це можна назвати звичайним збігом обставин. Проте, з іншого боку, в природі й житті існує певна закономірність, за якою сильна особа завжди бере на себе рівно стільки, скільки може взяти, не перекладаючи свою справу на чужі плечі. Отож їй, як правило, і довіряють найвідповідальніші ділянки. Валентин Андрійович Глушко ніколи від роботи не тікав і завжди покладався лише на свої сили. Змалку звиклий до нелегкої сільської праці, він рано зрозумів, що в житті повинен прокладати дорогу сам, не сподіваючись ні на кого. Потяг до знань привів його до стін Харківського інституту радіоелектроніки, а щоб мати можливість заробити собі на прожиття, пішов робітником на будову. Потім – робота лаборантом в Українському фізико-технічному інституті АН УРСР, денне відділення фізико-технічного факультету Харківського державного університету. Після здобуття вищої освіти з кваліфікацією інженера-фізика був направлений у Київ, в Інститут ядерних досліджень АН УРСР. Тут займався експериментальним дослідженням фізики низькотемпературної плазми, брав участь у розробці, виготовленні та впровадженні плазмо-хімічних реакторів для обробки матеріалів мікроелектроніки і мікромеханіки.
Життя не стоїть на місці. Його можна порівняти зі швидкоплинною повноводою рікою, яка весь час тече, піниться, буруниться, часом виходить із берегів, міняє русло і напрям течії. Змінюються часи, змінюються умови, старе відживає, йому на зміну приходить нове. І тут важливо не розгубитися, витримати характер, виявити здатність пристосуватися до дня сьогоднішнього й зуміти передбачити завтрашній. Це властиво людям розумним, мужнім, настирливим, з добре тренованою волею. Цих якостей Валентинові Глушкові не позичати. Волю гартував з молодих літ, захоплюючись альпінізмом і підводним плаванням, життєлюбство черпав у спілкуванні з друзями – під час романтичних вечорів навколо вогнищ під високими зорями на туристських привалах, а ще – з улюблених книг у похідному рюкзаку...
І коли розпався Радянський Союз та було втрачено замовників на плазмо-хімічне обладнання, досвідченому ядерникові довелося шукати іншу роботу. І він її швидко знайшов: його запросили працювати в Національний інститут стратегічних досліджень на посаду заступника директора. А в 1995 році у Державному комітеті України з матеріальних резервів йому запропонували стати директором Українського науково-дослідного та проектно-розвідувального інституту проблем зберігання матеріалів і товарів.
Йому вдалося досить швидко вивести інститут з глибокої кризи, в якій він перебував, створити дієздатну науково-дослідну і проектно-розвідувальну установу. За дорученням Кабміну під керівництвом В.А. Глушка проведено ґрунтовну науково-дослідницьку роботу з визначення номенклатури та обсягів накопичення державного матеріального резерву України. Цю роботу було завершено в установлений термін, вона отримала схвалення НАН України, Міністерства оборони, Мінекономіки та ряду інших зацікавлених міністерств і відомств і врешті була прийнята спеціальною комісією Кабінету Міністрів України. У березні 1998 р., у зв'язку з ліквідацією інституту, Валентин Андрійович повертається до Національного інституту стратегічних досліджень на посаду головного консультанта, де він продовжував займатися проблематикою, пов'язаною з державним матеріальним резервом України.
У 1999 році новий поворот долі: В.А. Глушка на III з'їзді Товариства "Знання" України обирають до складу правління цієї всеукраїнської громадської організації. Тоді ж він стає і першим заступником голови правління. Тут також яскраво проявилися його організаторські та вольові якості. Своїм високим професіоналізмом, компетентністю, невичерпною енергією та рішучістю, умінням контактувати з людьми, постійною турботою про них він і в цьому новому для себе колективі швидко здобув глибоку загальну повагу. Людина слова і діла – таким його знають у Товаристві.
– Його найхарактерніша риса, – говорить голова правління Товариства, доктор філософських наук Василь Іванович Кушерець, – це постійна невдоволеність собою, прагнення до подальшого самовдосконалення, до самоосвіти. Він – людина нашої епохи, кваліфікований адміністратор, надійний колега, з ним легко вирішувати будь-які питання, виконувати найскладніші завдання.
Валентина Андрійовича часто можна бачити в обласних організаціях, з якими він багато працює, як, до речі, і з підприємствами Товариства: постійно опікується поліпшенням їхньої матеріально-технічної бази, удосконаленням науково-просвітницької роботи. Недарма ж у поданні на урядову нагороду – Почесну грамоту Кабінету Міністрів України – було відзначено, що В.А. Глушко "зробив значний особистий внесок в розбудову Товариства, розвиток просвітництва на Україні, в інтелектуальне і духовне збагачення українського суспільства". І це не просто слова, данина ювілейній даті: коли президент Товариства "Знання" України В.Г. Кремінь вручав Валентинові Андрійовичу цю високу нагороду, захоплені оплески колег були одностайні і щирі, як може бути щирою тільки радість за успіхи справжнього випробуваного товариша. Бо саме таким його і сприймають у колективі.
Ну, і, звичайно, найбільша радість – це радість, розділена з найближчими людьми: чарівною і доброю супутницею життя, берегинею його роду Наталею Іванівною, двома красенями-синами, люблячими невістками та онуками, а ще – найдорожчим другом і порадником з перших дитячих літ – сивим батьком, ветераном Великої Вітчизняної війни, та двома соколами-братами.
Хай завжди світяться ласкою й добротою рідні обличчя, хай множиться та прибуває родина на щастя й добро отій найсвятішій на світі землі, яку ми звемо Батьківщиною!
ВЛАДИСЛАВ БОЙКО,
заслужений журналіст України
