Друк
Перегляди: 2553

Андрос Євген Іванович

кандидат філософських наук,

провідний науковий співробітник,

в.о. завідувача відділу філософської

антропології Інституту філософії імені

Г.С. Сковороди НАН України

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ПАРАМЕТРИ ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ: УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР

Ведучи мову про екзистенційні параметри філософсько-антропологічного знання у проекції українського досвіду, слід зазначити, що ми при цьому виходимо із найбільш ґрунтовних та радикальних традицій екзистенційної проблематики. А такими традиціями й підходами були дві – гайдеггерівська та сартрівська.

У центрі першої перебувають роздуми про шлях до буття, буття у його істині як віднайдення його першовитоків, найголовнішого, сенсоутворюючого у ньому, того найближчого й водночас найбільш утаємниченого, того dasein'у, тут-буття, завдяки якому, проходячи усі можливі екзистенціали буття (турботи, страху, совісті, відповідальності, буття перед обличчям смерті тощо) людина і залучається до цих першовитоків, глибин власної екзистенції.

У центрі ж другої потужної інтерпретації існування людини у світі, сартрівської інтерпретації, перебувають поняття буття як проекції, як постійної негації, долання меж сущого, як свободи, принципового й екзистенційно значущого вибору, ствердження своєї справжності, автентичності.

Виходячи із цих двох найбільш вагомих екзистенційних інтерпретацій буття людини у світі, ми й хочемо зупинитися на деяких найбільш, на наш погляд, екзистенційно значущих проблемах буття української людини у світі та необхідності його екзистенційної ваги вибору, вибору своєї подальшої долі у цьому, м'яко кажучи, незатишному для української людини світі.

Вагомою передумовою подальшого аналізу виступає також те, що Україна має надзвичайно змістовну, екзистенційно й духовно наповнену історію, історію злетів та падінь, історію драматичної, а у ХХ сторіччі, у ленінсько-сталінські часи – й трагічної долі.

Коли йдеться про екзистенційні параметри філософсько-антропологічного пізнання у їх українському вимірі, то йдеться передовсім про таке облаштування внутрішньоукраїнського буття, яке максимально сприяло б нормальності й позитивності суспільного самопочування людини, виваженості її психологічного стану, відчутті комфортності, сприяло б прагненню до творчої самореалізації в індивідуальному житті та урівноваженості міжлюдських стосунків – у житті суспільному.

Зрозуміло, що такі параметри антропокультурної ситуації у суспільстві, фундаментальні параметри адекватного облаштування буття не з'являються самі по собі, а можуть бути результатом вибору, принципового, глибинного, котрий носить екзистенційний характер цивілізаційного вибору, який й визначає долю українського суспільства на десятиліття вперед, а то й на віки.

Цивілізаційний вибір України тотожний для неї вибору та ствердженню її ідентичності – європейської чи євразійської. І це для нас – громадян держави Україна – питання питань.

За конкретних українських реалій йдеться про остаточний, доленосний та безповоротний вибір між європейською перспективою чи поверненням до євразійства, шляху, по якому, на жаль, довелося йти понад 300 років.

Проте при цьому слід мати на увазі, що йдеться не просто про вступ України до Євросоюзу або ж тих чи тих його структур. Саме по собі це питання є важливим, але ним є кому займатися і в Адміністрації Президента, і в Кабінеті міністрів.

Головним же при цьому є розкриття визначальних антропокультурних засадоблаштування саме внутрішньоукраїнського буття згідно засадничих європейських цінностей та пріоритетів, плекання нашої європейської ідентичності.

Передовсім йдеться про такі фундаментальні цінності сучасної європейської цивілізації, як беззаперечна першість державного суверенітету над усіма іншими цінностями, далі – постійне пошанування ліберальних цінностей, прав людини – насамперед, підпорядкованість державного управління інтересам суспільства, соціальна ринкова економіка та соціальна держава, розвинена представницька демократія, свобода слова, сконсолідоване, а не штучно соціокультурно розколоте суспільство, відповідальна та підконтрольна загалу влада на усіх її рівнях, збалансованість гілок влади, незалежність судової системи, розвинене місцеве самоуправління, повага до особистості та захищеність її визначальних прав та свобод, зріле громадянське суспільство, безперервний дискурс стосовно найбільш значущих проблем сьогодення, вибори за відкритими партійними списками, екологічна збалансованість, створення передумов для творчої самореалізації особистості. Саме ці цінності є найвагомішими підставами соціального оптимізму європейської людини, її життєствердної поведінки та реалізації, що має принципове значення, її креативних здатностей.

Відповідно, інші цінності, які нам наполегливо нав'язуються і які ми уже проходили упродовж віків, особливо за радянських часів, є системою євразійських цінностей: відсутність демократії (або ж її дуже умовний ерзац – вибори без вибору, «керована» демократія, згорнутий парламентаризм), традиції деспотії, розтоптування особистості й будь-якої вільної, критичної думки, яка не співпадає із «єдиномислієм». До того ж усе це помножене на віковічні імперські традиції месіанізму, палкого прагнення до «звільнення» інших народів, пряме заперечення самого права на існування як української держави, так і української нації як окремої і суверенної етнічної спільноти (концепція «Русского мира»).

Абсолютно зрозуміло, що для України, яка за роки незалежності пройшла свій непростий шлях демократії й боротьби за свободу, повернення знову до євразійства, із його абсолютно чужими для української людини цінностями та світоглядними настановами стало б цілковитим глухим кутом, який назавжди полишає її історичної перспективи та можливості подальшого поступу, а, за великим рахунком, ставить під питання збереження України як цілісної, єдиної держави та нації.

Проте євровибір України та її євроінтеграція є не благими побажаннями і не просто даністю, а постають для української людини як ціла низка проблем. І проблем не простих, а наріжних, доленосних, для розв'язання яких потрібно спрямувати як волю українського народу (а для цього він повинен бути сконсолідованим), так і докласти немало інтелектуальних зусиль для осмислення шляхів розв'язання цих болючих проблем.

А саме, що і є предметом моєї безпосередньої уваги, проблем захисту громадянського суспільства та правової держави, сфери публічності та відкритості, повернення суспільного дискурсу хоча б на парламентський рівень, повернення і ствердження етики відповідальності, підняття рівня життя хоча б до середньоєвропейського, унеможливлення та подолання корупції у верхніх ешелонах влади, проведення таких реформ, які б носили не технократичний характер, реформ заради реформ, а реформ, які б співвідносилися із інтересами пересічного українця, масове ствердження середнього класу як основи демократії і на цьому підґрунті – подолання кланово-олігархічної моделі капіталізму та переходу до загальноєвропейської моделі соціальної ринкової економіки. Причому під середнім класом розуміються не лише дрібні підприємці та працівники банківської сфери, але й, що принципово, представники наймасовіших професій.

Проте, перш ніж говорити про ці проблеми, реальне розв'язання яких і євизначальними антропокультурними чинниками європейського вибору України, потрібно коротко зупинитися на засадничих принципах при підході до розгляду цих антропокультурних чинників європейського вибору України, її європейської ідентичності.

Найголовнішим при цьому є темпоральний вимір. Тобто, коли йдеться про проблеми сьогодення, потрібно чітко усвідомлювати, яке суспільство ми хочемо бачити в Україні, це, по-перше, і, по-друге, потрібно спиратися на чітку рефлексію щодо історичного досвіду України.

Стосовно першого, йдеться про те, що суспільним ідеалом, антропо- та соціокультурним орієнтиром України є не країни Третього світу, а цивілізовані європейські країни, тобто, зі змістовного боку, таким орієнтиром є розвиток науки й інноваційних технологій та побудова на цій основі сучасних високотехнологічного виробництва, транспортної інфраструктури, розв'язання житлової та екологічної проблем. Тобто, говорячи у цілому, йдеться про розбудову постіндустріального, інформаційного суспільства європейського зразка.

Далі, йдеться про остаточну реалізацію цінностей європейської демократії на українській землі як вирішального засобу вберегтися від будь-яких варіантів нового авторитаризму чи тоталітаризму.

І нарешті, йдеться про адекватну культурну й гуманітарну взагалі політику, яка наразі, як видається, просто відсутня.

Другий, не менш істотний вимір, без якого неможливо адекватно окреслити проблемні зрізи теми антропокультурних засад європейського вибору України, це постійне врахування українського історичного досвіду, щоби вкотре не повторювати прорахунків минулого.

Передовсім йдеться про корінну, визначальну обставину, яка не дозволяла українському народу упродовж віків реалізувати свою державну волю. Такою причиною було невміння поєднати розв'язання визначальних для існування кожної нації моментів та проблем, а саме –поєднати розв'язання проблем національних, державотворчих та соціальних.

Саме це було головною причиною бездержавності й напівдержавності України упродовж віків.

Бо у вирішальні часи української історії – кількох сторіч доби козаччини та у роки Української революції 1917-1921 рр. відбувалося саме це розходження.

Оці дві обставини – спрямованість у майбутнє, яке суспільство ми хочемо будувати, і чітка рефлексія щодо уроків минулого й виступають тим контекстом, який дозволяє ставити й осмислювати проблеми нинішньої антропокультурної ситуації в Україні.

Також ніколи не слід забувати, що у випадку з Україною ми маємо найскладніше у Європі за своїм національним складом суспільство, де є окрім росіян та українців близько десяти мільйонів малоросів – «руcскоязычных» етнічних українців. Відповідно, й найскладніше за своїм соціальним складом, бо представники саме цих 10 мільйонів є чи не найбільш впливовими в усіх сферах суспільного життя.

Відтак постає проблема реалізації першої визначальної складової сучасної національної ідеї України, української мрії – побудова соціальної ринкової економіки та соціальної держави, які успішно функціонують на Заході уже понад п'ятдесят років і є там основою соціального оптимізму, життєствердного настрою й креативної налаштованості людини.

У цьому контексті, якщо порівнювати із Європою, то існують наступні загальноукраїнські проблеми антропокультурного ґатунку:

- найперша проблема, яка полягає у тому, що за одну і ту ж саму роботу, за однакової продуктивності праці, наші наймані працівники одержують заробітну платню у 3-4 рази меншу, аніж наймані працівники у країнах Центральної Європи, і у 4-6 разів меншу, аніж наймані працівники країн Європи Західної;

- далі, наймані працівники в Україні мають можливість лише спорадично обстоювати свої інтереси (і то лише у великих містах, стосовно ж райцентрів та села це взагалі, у силу різних причин, є просто неможливим);

- далі, у цьому плані у нас існує досить дивна модель представницької демократії, коли в парламенті лише умовно представлені інтереси найманих працівників та взагалі цілковито не представлені інтереси усіх 15 мільйонів мешканців села;

- далі, в українському суспільстві й парламенті відсутня змагальність ліберальної й соціал-демократичної ідеології у силу простої відсутності у нас повноцінних соціал-демократичних партій, як є буквально в усіх країнах Європи, а також по причині простої відсутності у програмах практично усіх партій будь-яких натяків на необхідність переходу до соціальної ринкової економіки та соціальної держави;

- далі, діяльність українського парламенту сьогодні свідчить про відверте небажання влади проводити публічне обговорення суспільно значущих проблем;

- викликає запитання і легітимність Вищої ради юстиції – небаченої у європейській практиці інституції;

- наступне, профспілковий рух в Україні існує лише умовно;

- і, нарешті, у працях та виступах українських дослідників проблематика суспільного самопочування пересічної української людини, найманих працівників, репрезентована саме у проблемному плані досить умовно, так, ніби життя й проблеми 90 з лишком відсотків української людності взагалі не являє якогось наукового чи дослідницького інтересу. Іноді дивує, про кого і для кого пишемо.

Наступною колосальною проблемою вітчизняної моделі капіталізму, яка безпосередньо стосується суспільного самопочування пересічного українця, є визначальний характер українського капіталу.

Це капітал, у своїй панівній більшості, компрадорської, а не національної за своєю спрямованістю буржуазії. Йдеться про зорієнтованість вітчизняної буржуазії на чистоган і лише чистоган та вивіз капіталу до офшорних зон, а головне – їхнє практично повне небажання вкладати зароблені гроші у науково-технічний прогрес, в оновлення виробництва, в інноваційні технології.

Зрозуміло, що це складає величезну загрозу й у плані нестворення нових робочих місць, й у плані нестворення передумов повновагої людської самореалізації, у тому числі реалізації креативних здатностей людини.

Маємо антропо- та соціокультурну ситуацію, коли життя бізнес-еліти разом із можновладцями, які її обслуговують, та життя решти загалу проходять немовби у двох, паралельно існуючих світах, а так звані реформи проводяться чисто технократичним способом, при повній втраті зв'язку державних та громадських інтересів.

Коротко іще про один, надзвичайної екзистенційної ваги проблемний зріз. Йдеться пронайболючіші, різні й у кожній суспільній страті свої проблеми трьох груп населення України (приблизно по 15 мільйонів кожна): мешканців мегаполісів та великих міст – раз, жителів райцентрів – два та мешканців села – три, – проблеми, нерозв'язання яких спричиняє різке погіршення суспільного самопочування десятків мільйонів людей.

Слід ще і ще раз підкреслити, що в українській філософській думці цілковито переважає хибний, викривлений підхід до антропокультурних проблем як до абсолютно однакових для усіх жителів України (за цим ховається бажання говорити лише про життя так званої еліти, або ж, у кращому разі, про життя певної, звісна річ – облаштованої частини мешканців великих міст).

Так от, що стосується мегаполісів та обласних центрів, пересічна українська людина розчавлена й дезорієнтована у цих великих містах, штучною (бо ж райцентри у стагнації, а село взагалі у загоні, відтак, люди тікають звідти) перенаселеністю цих міст, різким розходженням між європейськими цінами та українськими зарплатами, неможливістю розв'язати вузлові проблеми своїх дітей, особливо житлову, неможливістю повноцінного спілкування із довкіллям, екологічною незбалансованістю, транспортними проблемами, зокрема заміни набридлих маршруток на великомісткий електротранспорт. Далі, це стосується надмірної щільності забудови і, як результат, неможливості для дітей та молоді знайти собі прихисток, займатися безоплатним спортом, як і відпочивати біля водойм, для значної частини мешканців мегаполісів.

Але вирішальною для української спільноти є доля мешканців райцентрів та села: 30 мільйонів людей, по 15 млн там і там.

Щодо райцентрів – йдеться передовсім про надзвичайно гострі для них проблеми стагнації виробництва, згорнутого житлового будівництва, не говорячи уже про повне небажання влади впроваджувати високотехнологічне виробництво саме у райцентрах, а, відтак, колосальну проблему безробіття, проблему освіти для дітей тощо. І це на тлі усієї Європи, де саме мешканці невеликих міст живуть у найкомфортніших умовах: і у сенсі перенесення туди високотехнологічного виробництва, й у сенсі життя на землі у власних будинках.

І щодо села, то це узагалі катастрофа. Те ж саме масове безробіття, повна правова й моральна розтоптаність особистості селянина й безперспективність для молоді як результат того, що за останні 20 років було цілеспрямовано зруйноване великотоварне виробництво на селі, а його мешканцям пропонується безальтернативний шлях шлях латифундій, панщини й наймитування.

Відсутність вибору – а можливість вибору є визначальною ознакою свободи – може бути на селі подоланою лише із владним дозволом селянам на самоорганізацію, тобто прийняттям Закону «Про добровільну сільськогосподарську кооперацію», якого нині немає у Верховній раді навіть у проекті.

Ну і, нарешті, йдеться про осмислення однієї із найболючіших проблем українського сьогодення – проблеми консолідації українського суспільства за умов нинішнього відвертого й агресивного наступу на усе українське. Це друга, але, звісно, така ж вагома складова сучасної української національної ідеї.

В Україні застопорився, ніяк не може одержати свого логічного завершення процес націєтворення, ні у сенсі етнічної, ні у сенсі політичної нації.

У такому контексті, враховуючи повний провал культурної політики в Україні за роки незалежності (передовсім внаслідок цілковитої відсутності підтримки українських кіно й естради, поп- та рок-музики, ліквідації державної системи книгорозповсюдження), а також усім відомих проблем, створених останнім часом в гуманітарній політиці, освітній, мовній сферах та історичному вихованні ми стрімко наблизилися до небезпечної межі втрати національної ідентичності. Зрозуміло, що втрата останньої так чи так ставить під загрозу й питання незалежності та державного суверенітету.

А оскільки в українців (на відміну від представників інших етносів, що проживають на теренах України) на планеті Земля немає іншої Богом даної та міжнародно-правовим чином закріпленої території, то зрозуміло, що подальший наступ на все українське із абсолютною необхідністю викличе адекватний спротив. Далі українцям відступати просто немає куди.

І, по-друге, у такому контексті виникає дотичне, але не менш вагоме питання. Йдеться про формування політичної нації на теренах України, а, відтак, подолання соціокультурного розколу. Передовсім йдеться про те, що це завдання може бути зреалізованим лише за умови чіткого розуміння, що громадянське суспільство в Україні має сенс лише як суспільство громадян держави Україна, а не громадян світу. Далі ж йдеться про те, що головними передумовами вирішення цього завдання є адекватна гуманітарна політика (освітянська, мовна, щодо українських кіно, поп- та рок-музики тощо), це по-перше, а, по-друге, повернення у лоно рідного народу близько 10 мільйонів „русскоязычных", себто за походженням етнічних українців, але, що є найбільшою трагедією українства, ціннісні орієнтації, світоглядні позиції та культурні уподобання яких наскрізь просякнуті малоросійством.

Ще і ще раз слід підкреслити, що лише постійна і прискіплива увага до розв'язання у нерозривній сув'язі соціальних та національних проблем може дати надію українській спільноті. Без зусиль же по їх розв'язанню на українських громадян чекає довготривала не облаштованість, їх буде трясти іще не один рік, а можливо, й не одне десятиліття.

Отже, підсумовуючи, слід сказати, що зможемо ми насправді, а не на словах здійснити екзистенційно значущий європейський вибір, розв'язати усі вищезгадані проблеми української дійсності, які напряму визначають суспільне самопочування людей, себто сферу антропокультурного – Україна відбудеться як рівна серед рівних у колі європейських народів, а українська людина одержить шанс реалізувати свій немалий творчий потенціал.

А не зможемо – то Україна приречена на долю маріонетки Росії, це по-перше. А, по-друге, на долю третьорозрядних країн, країн третього світу із усіма наслідками антропо- та соціокультурного ґатунку, які із цього випливають.