Друк
Перегляди: 1347

Вірні слуги Кремля робили все, щоб знищити українську інтелектуальну еліту. У концтаборах, на каторжних роботах знищено незліченну кількість людей, національну еліту, тих, хто любив Україну, її землю, самобутність, навіть перебуваючи далеко за її межами.

Розпочинаємо публікацію коротких історій про українців, прізвища та добрі справи яких відкрив для нас невтомний професор Василь Шендеровський у тритомному виданні книги «Нехай не згасне світ науки».

Народилися у січні

Остап Стасів – кристалофізик, засновник і директор Інституту кристалофізики в Берліні, фундатор міжнародного фізичного журналу «Phisika Status Solidi».

Народився 1 січня 1903 року в селі Боровичі, неподалік від Львова, в селянській родині.

Навчався у Перемишлянській гімназії, студент Українського Вільного Університету в Берліні, працював в Інституті фізики Гессенського університету. 1929 року здобув вчений ступінь доктора філософії, заснував у Берліні Інститут кристалофізики Німецької Академії наук, видав фундаментальну працю «Електронні та йонні процеси у йонних кристалах». За його участі вперше у Німеччині було зріджено водень та гелій. Автор наукового відкриття механізму прихованого фотографічного зображення у фотоемульсіях, а також численних наукових праць.

Помер 19 лютого . Похований в Альфельді, Німеччина.

Микола Чайковський математик, дійсний член Наукового Товариства Шевченка (НТШ), доктор філософії, зробив внесок в українську математичну термінологію та українську математичну бібліографію.

Народився 2 січня 1887 року у Бережанах, у патріотичній освітянській родині.

Після навчання у місцевій початковій школі та гімназії продовжив освіту у Празі в Німецькій вищій технічній школі, згодом – у Віденському університеті на філософському факультеті. Захистив дисертацію і одержав ступінь доктора філософії, працював вчителем математики у середніх школах Львова, Тернополя, Рава-Руської, викладав математику у Кам’янець-Подільському університеті. 1921 року за підтримки Миколи Кравчука переїхав до Одеси, де отримав посаду професора математики в Інституті народної освіти. 1933 року арештований і засуджений до 10 років ув’язнення за сфабрикованою справою Української військової організації. Етапований на Біломорсько-Балтійський канал до табору в Архангельській області. Звільнений у 1943 році. Якийсь час працював у Семипалатинському інституті та в інших місцях. 1954 року повернувся в Україну. Реабілітований у 1956 році. Після чого влаштувався на посаду доцента Львівського педагогічного інституту, з 1961 року - професор Львівського університету.

Помер 7 жовтня 1970 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Степан Смаль-Стоцький – мовознавець, педагог, громадсько-політичний, культурний, економічний діяч Буковини, один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.

Народився 9 січня 1859 року в селі Немилові на Галичині, в селянській родині.

З 1885 року – професор української та російської мови і літератури у Чернівецькому університеті, редагував журнали «Буковина» і «Руська правда». 1917 року - голова Бойової управи Січових Стрільців. 1919 – посол ЗУНР у Празі. Перебував під наглядом радянської розвідки. 1921 року працював в Українському Вільному Університеті в Празі, був фундатором університету та викладачем на філософському факультеті, викладав водночас українську мову у Варшавському університеті. Був першим головою Української Могилянсько-Мазепинської академії наук, наукової установи, заснованої в травні 1838 року постановою Уряду УНР в екзилі.

Помер 17 серпня у Празі, Похований на Раковицькому цвинтарі Кракова.

Василь Плющ – лікар-фтізіатр, історіограф української медицини.

Народився у Варшаві, в козацько-шляхетній родині. Батько був з Борзянщини, що на Чернігівщині, дядько Єфрем згодом був членом екзильного уряду УНР.

З 1911 до 1919 року навчався у Першій класичній гімназії в Чернігові, вступив до Київського медичного інституту, студентом працював асистентом професора Валентини Радзимовської. Потім – лікар протитуберкульозного диспансеру в містечку Рівному на Одещині. !931 року переїхав до Києва і працював у Центральному науково-дослідному інституті туберкульозу та Інституті вдосконалення лікарів. Написав близько 20 наукових праць, підручник «Туберкульозні санаторії та курорти СРСР», фундаментальну працю « Штучний пневмоторакс при туберкульозі легенів», «Нариси з історії української медичної науки». Захистив кандидатську дисертацію. Декан Народного університету здоров’я, член президії Всеукраїнського з’їзду лікарів-фтизіатрів. Під час війни залишався в Києві, а після звільнення столиці України переїхав до Львова, потім до Братіслави, Мюнхена, де активно працюва в організації УВАН.

Помер 16 листопада 1976 року в Мюнхені, Останки переведено до США та поховано 23 листопада на українському православному цвинтарі у Бавид-Бруку.

Агатангел Кримський – історик, письменник, перекладач, один з організаторвів Української Академії наук, літературний псевдонім А. Хванько.

Народився 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському.

Навчався в Острозькій прогімназії, переведений до четвертого класу Другої київської гімназії Кромера, а через рік – у відому колегію Павла Галагана. Вступив до Лазаревського інституту східних мов у Москві, а через три роки - до Московського університету на історико-філологічний факультет. Перебував на стажуванні у Сирії і Лівані.. 1898 року став доцентом, а з 1900 аж до 1918 року – професор арабської філології й історії Сходу в Лазаревському інституті східних мову в Москві. Написав капітальні праці з історії та літератури: «Історія арабської літератури», «Історія перської літератури», «Мусульманство і його будучість». Знав 50 мов, опублікував понад 500 статей з історії мов, літератури, етнографії народів Близького і Середнього Сходу. 1918 року повернувсяя до Києва і став одним із організаторів ВУАН і її першим неодмінним секретарем. З 1921 року - директор Інституту української наукової мови у Києві. 1928 року, коли ліквідували усі сходознавчі установи, всіх діячів кримської літератури та науки, став «опальним академіком».

Після приєднання Західної України до Радянського Союзу посланий як живий свідок високого рівня радянської науки до Львова. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора у січні 1941 року . У липні 1941 року арештований і відправлений до в’язниці в Казахстан. Там він і загинув. Реабілітований 1957 року.

Помер 25 січня 1942 року в місті Кустанай.

Іван Огієнко – мислитель, енциклопедист, митрополит УАПЦ, політичний, громадський і церковний діяч, лексикограф, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, мовознавець, педагог, перший ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету.

Народився 15 січня 1882 року в містечку Брусилів на Київщині (нині Житомирська область), в селянській родині.

Закінчив фельдшерську школу, працював помічником лікаря військового госпіталю, навчався на історико-філософському факультеті Київського університету, брав участь у складанні «Історичного словника української граматичної термінології». З 1909 року – дійсний член Українського наукового товариства в Києві. З 1911 - професійний стипендіат історично-філологічного факультету, з 1915 – лектор, приват-доцент кафедри російської мови та літератури. За часів Центральної Ради – член Міністерства освіти в Україні, відповідальний за створення університету в Кам’янець-Подільському, у квітні 1919 року призначений міністром освіти і мистецтв. Головний уповноважений Ради Міністрів для організації заходу злуки ЗУНР та УНР в Києві, потім – міністр Міністерства віросповідувань. З 1922 року переїхав до передмістя м. Львова Винники. З 1925 року – професор церковнослов’янської мови та палеології у Варшавському університеті, де працював до 1932 року.

9 жовтня 1940 року був хіротонізований і отримав ім’я Іларіон. Заснував у Холмі (Польща) вищу православну школу. 1944 року висвячений на митрополита. 1946 року переїхав до Канади, був першоієрархом Української греко-католицької церкви, став ректором Українського народного університету в Канаді, деканом богословського факультету Манітобського університету, перекладав Біблію українською мовою, що вийшла в Лондоні, за що нагороджений спеціальною медаллю королеви Єли-завети 11. Загальний реєстр п ублікацій – близько двох тисяч.

Помер 29 березня 1972 року, похований у м. Вінніпегу.

Іван Фещенко-Чопівський – вчений-металург, державотворень, громадський і політичний діяч, міністр Центральної Ради та Директорії.

Народився 20 січня 1884 року у м. Чуднові на Житомирщині, в сім’ї поштового службовця.

Здобув спеціальність «Цукрове виробництво». Вирішив змінити фах. 1907 року закінчив інститут і отримав диплом інженера-металурга. 1917 року його обрали членом Київської міської думи, згодом головою Київської губерніальної ради, до складу Центральної Ради. З 1918 року – міністр промисловості і торгівлі у державному кабінеті УНР. У період Гетьманату арештований і ув’язнений. У добу Директорії – заступник міністра народного господарства, з 1919 року – міністр і заступник прем’єр-міністра в кабінеті Сергія Остапенка. У січні 1921 року Симон Петлюра видає закон про створення екзильного парламенту – Ради Республіки – місцем осідку м. Тарнові (Польща) і призначає його головою. З 1921 року – очолює кафедру металургії та металографії у Варшавській політехніці, з 1922 – професор металургії та металографії Гірничо-Гутничої академії у Кракові, потім - доктор наук у Варшавській політехніці, професор Краківської гірничої академії, бере участь у створенні дослідного центру на металургійному заводі Бельдон у Катовіцах. Член-кореспондент Польської Академії наук, дійсний член Наукового Товариства Шевченка. Автор близько 150 наукових праць, трьохтомної праці «Металознавство». У 1944 році арештований гестапо за діяльність в Українському Допомоговому комітеті. У березні 1945 року арештований органами НКВС і привезений до Києва, де засуджений до 15 роківДалі - концтабір Вяртсиля у Карельській АРСР, потім - табір смертників Абезь.

Помер 2 вересня 1952 року в таборі.

Феодосій Добжанський біолог, генетик, зоолог,ентомолог, еволюціоніст, основоположник американської популярної генетики.

Народився 25 січня 1900 року у невеликому містечку Немирові на Вінниччині, в сім’ї гімназійного вчителя.

1917 року вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, співпрацював із Володимиром Вернадським, був асистентом кафедри зоології сільськогосподарського факультету Політехнічного інституту. 1927 року переїхав до США, де став асистентом кафедри з курсу генетики у Каліфорнійському технологічному інституті, професором, працював у Колумбійському, Рокфеллерівському, Каліфорнійському університах. Член Національної академії наук США, Лондонського Королівського товариства. 21 університет назвав його почесним доктором. Нагороджений Кемберівською премією, вищою науковою нагородою США – Національною медаллю за наукові досягнення. Автор книг «Генетика і походження видів», «Генетика природних популяцій», «Людство, яке еволюціонує: еволюція виду людини», що стала неперевершеним синтезом генетики, еволюційної теорії, антропології і соціології.

Помер 12 грудня 1975 року.

Симон Наріжний – історик, дослідник української еміграції, бібліограф.

Народився 30 січня 1898 року в селі Сокілка на Полтавщині.

Середню школу закінчив у Кобеляках. 1918 року вступив на заочний відділ історичного факультету Полтавського університету. Поєднував навчання з роботою редактора полтавської української газети «Рідне слово».З жовтиня 1922 року навчався на філософському факультеті Карлового університету в Чехословаччині, закінчивши п’ятирічний курс за два роки. Паралельно вчився на філософському факультеті Українського Вільного Університету, де захистив докторську дисертацію. Згодом - старший асистент на кафедрі української історії, доцент, професор історії Східної Європи «з особливим узглядненням історії України».У 1929-1938 роках виконував обов’язки секретаря Українського історично-філологічного товариства. Найвизначніша праця - «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами». Був заступником директора Музею визвольної боротьби України. 1948 року. Коли владу в Чехословаччині захопили комуністи, товариство було скасоване, опинився серед осіб без державного громадянства в одному з таборів для «переміщених» осіб» в Австрії з дружиною і донькою. Через півроку виїхав до Австралії, поселився у передмісті Сіднею, заробляючи до виходу на пенсію тяжкою фізичною працею на фанерній фабриці.

Помер 23 липня 1983 року на 85 році життя.