Українська мова – основа ідентифікації української нації
Глибоко наукові, актуально-публіцистичні роздуми професора Олега Гриніва стосовно проблеми національної самоідентифікації українців у пострадянський період спонукають до правдивого осмислення російсько-українських відносин. Тому привертаю увагу до питання функціонування української мови в Україні – основи ідентифікації української нації.
Російська публіцистка  Тетяна Миронова наголошує, що „мова – це потужний зв’язок між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Змініть мову, спотворте її, знищіть її національну самодостатність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших пращурах вчора, ні в наших нащадках завтра; втративши минуле, не матимемо майбутнього, перестанемо існувати як нація... Ось чому збереження російської мови є основа безпеки російської нації і на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії держави, що поклала в підгрунтя своєї політики доктрину безпеки” .
Людмила Путіна (дружина екс-президента Росії Володимира Путіна) у своєму виступі на Всеросійській науковій конференції „Російська мова на межі тисячоліть” підкреслила, що на основі спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дозволяє говорити про загальні цінності. „Російська мова об’єднує людей в російський світ – сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою” , – підкреслює Людмила Путіна. І робить такий однозначний висновок: „Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови” .
Виникає запитання насамперед до Президента України В. Януковича: „А де ж тоді проходять „кордони українського світу”, якщо „кордони російського” проходять  по коридорах влади в Україні? Отже, маємо справу зі страшним, небаченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право й можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищити українську мову, національну культуру, духовність. Тобто, закінчити злочинний процес геноциду, етноциду і лінгвоциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити впродовж століть всі колонізатори України. „Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм – це безпрецедентно”,  – наголосила Ліна Костенко.
У всіх народів рідна мова – це не лише засіб спілкування, це – Дім буття, це – національна сутність. В Україні українська мова – це, на жаль, для багатьох фактор вітчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох – це „оголтелый буржуазный национализм”, ознака сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Саме тому, що мова є своєрідним синтезом усього національного, єдиним фактором української національної ідентичності, „мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також – і то часто насамперед, питанням політичним, соціальним і культурним,”  – підкреслював Ю. Шевельов. Це явище найяскравіше видно в історії російщення українців*. Царський і комуністичний режими створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, які розкривають жорстоку московську політику, спрямовану на знищення української мови, культури, духовності та українців, як етносу.
Український народ опинився в кінці ХХ століття на межі існування саме через те, що протягом кількох століть вимушений був дивитися на свою історію російськими очима. Після багатовікового етноциду, лінгвоциду та спланованого у Москві Голодомору (геноциду – В. Л.) 1932-1933 років він мав розчинитися у так званій „єдиній історичній спільності – радянському народі”.
Нищення українського народу набуло системного, комплексного характеру одразу після поразки шведсько-українського війська під Полтавою 1709 р. – відчайдушної спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під московського іга. „В руках Петра І опинилася величезна імперія, яка не мала ні єдиної історії, ні розвиненої мови та культури, ні навіть своєї прийнятної назви, адже старі назви – Московія, московити – вже не влаштовували, – зазначає історик Анатолій Ціпко. – Саме тому на весь світ взялися проголошувати назву – Росія, яка начебто пряма спадкоємиця Київської Русі (давньоукраїнської держави – В. Л.), а народ метрополії було названо „русским”, слов’янським” . Насправді, проблема для Москви залишалася. Вона полягала в тому, що в бібліотеках монастирів і навчальних закладів, в різних архівах України була величезна кількість літописів, хронік та інших раритетів, зміст яких абсолютно суперечив цим нововведенням. Творців імперії не влаштовувало також існування на загарбаній території самого українського народу, який мав свою давню мову, свою культуру, був прямим спадкоємцем Київської Русі, а отже, його прирекли зникнути з історичної мапи.
Приклад того, що треба робити, продемонстрував сам Петро І. За його наказом було сфальсифіковано т.зв. Радзивилівський літопис з текстом «Повісти врем'яних літ». Факт фальсифікації викрив відомий історик того часу В. Татіщев, після чого потрапив в опалу, а всі його історичні праці стали для Государства Російського  „крамольными”. Крамола полягала в тому, що він чесно писав про фінську й ординську історію Росії, яка не мала нічого спільного з історією Київської Русі.
Петро І, а слідом за ним Катерина II, доклали максимум зусиль, щоб, у першу чергу, знайти та вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Далі все було організовано з нечуваним розмахом і цинізмом. Четвертого грудня 1783 року за наказом Катерини II була створена « Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А. Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: всі оригінали літописів зникли, а замість них почали з'являтися т.зв. «летописные своды», в яких було все, крім історичної правди. 
Анатолій Ціпко підкреслює, що в процесі широкомасштабної фальсифікації створювалася ціла серія стратегічних історичних міфів, зокрема:
„1. Про існування Суздальської Русі, хоча про її існування ніхто до Катерини ІІ не знав. 2. Про те, що Москва була заснована за участі київських князів, хоч до цього було відомо, що заснували її волею ординського хана Мінгу-Гірея 1272 року. 3. Про те, що Московія – це Русь, а московити вже не фіни і не татари, а слов’яни – „русский народ”. 4. Про якесь „иго Орды”, хоч до цього історики вважали, що Московія протягом трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю. 5. Про „подвиги” князів О. Невського і Д. Донського” . 
Катерина ІІ і думки не припускала, що вона – принцеса германська – може опинитися в одному ряду серед татаро-монгольської родової знаті, і тому власноруч склала родовід російських великих князів. При цьому вона стверджувала, що вірити треба не історичним фактам, а „нужному нам порядку”.
Всі ці вигадки були остаточно канонізовані та стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів в 40-50 роках минулого століття, коли відбувався поворот від пролетарського інтернаціоналізму до російського націонал-більшовизму . Сталін і його найближчі соратники заперечували багатоетнічну історію Російської імперії на користь історичного наративу, який би підкреслював панівне значення російського народу в будівництві держави впродовж всієї історії. Особливою загрозою для Російської комуністичної імперії було зародження й утвердження української національної свідомості. Крім жорстокого терору проти українців московський режим цілеспрямовано працював над тим, щоби українська самосвідомість утверджувала себе як особлива форма російської свідомості. На це була спрямована вся гуманітарна сфера (література, мистецтво, історія, засоби масової інформації, освіта, наука), яка стала потужним засобом державної політики і маніпуляції свідомістю населення. Багато поколінь, мільйони людей були виховані на цинічній брехні, яка і нині залишається непорушною в історії Росії та активно впливає на державну й освітню політику в Україні.
Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку проводили різні режими на українських теренах у першій половині ХХ ст., так визначав її специфіку за комуністичної тоталітарної системи: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися. Як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидаючи державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «класичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні і ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові» .
Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав. За підсумком всеукраїнського перепису населення 2001 року, 67% громадян України визнали своєю рідною мовою українську, але вся система засобів масової інформації, культурних і розважальних установ, книговидання збудована так, ніби 67% і більше населення України становлять російськомовні. „У деяких регіонах абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду цілком расистського штибу, – підкреслює філософ Ігор Лосєв. – Чимало органів місцевої влади регіонів України ухвалюють відверто дискримінаційні рішення, спрямовані на обмеження вживання української мови на певних територіях та в певних структурах, на ліквідацію під різними претекстами українськомовних ЗМІ, українських шкіл тощо” . Як не парадоксально, але нинішня Україна не виступає державою українців, що становить  абсолютну більшість її населення – майже 80%. Права етнічної мовної більшості України не забезпечуються державною, що є нонсенсом і значною мірою знецінює таку державу, оскільки українцям, дещо перефразовуючи Тараса Шевченка, доводиться жити у „нашій, не своїй державі”. На превеликий жаль, „нинішня держава Україна не виконує тих націєтворчих функцій, що є обов’зком будь-якого суверенного державного утворення  і в цьому сенсі є нефункціональною” (І. Лосєв).
Відстоюючи природне, гуманістичне право відроджувати, утверджувати нині в кожній клітині державного, суспільного організму українську мову, часто аргументуємо це тезою, що мова — генетичний код нації. „Оптимальною для кожної людини є прабатьківська рідна мова в генетичному розумінні” . Тепер зрозуміло, чому імперії, особливо Російська, інтуїтивно, але «геніально» починали колонізацію шляхом нищення рідної мови поневолених народів. Переходячи на чужу мову, інтелект людини працює у спрощеному варіанті, тільки для орієнтації в середовищі існування. З покоління в покоління це спричиняє деградацію поневолених і спрощує проблему управління цими біороботами, зазначає В. Гарбарчук. Хоч це не призводить до зміни генетичного коду, але еволюційна деградація функцій мозку може викликати відповідні нервові захворювання, наслідком яких і може бути генна мутація. Згадаймо, як бурхливо розвивались творчі здобутки націй, які виривалися з полону імперії, особливо в перші роки. Отже, «просипались» законсервовані ресурси мозку. Таким явищем була українізація (деросійщення – В. Л.) у 20-ті роки минулого століття, яку брутально припинив комуністичний режим Сталіна, знищивши мільйони національно свідомих українців.
Аналізуючи життя добрих геніїв: Гоголя, Пушкіна, Лермонтова, Т. Шевченка, Лесі Українки, побачимо те, що лежить на поверхні, а в глибині ще цікавіше. Тонка натура Гоголя не змогла нормально існувати в чужомовному середовищі. Кінець його трагічний. Але читаючи твори Гоголя про українців, навіть у російськомовному варіанті, можна відчути глибину розуміння душі, природи українського народу та його землі. Те ж і в Шевченка, Лесі Українки. Російськомовні твори цих геніїв дуже посередні, у них немає душі. Зате яка глибина в рідномовних творах! Талановиті твори Пушкіна, Лермонтова глибоко філософські, історичні, але в них немає душі росіянина. Отже, вони все-таки поверхові стосовно духу народу, мовою котрого писали ці генетичні «іншомовники».
Володимир Гарбарчук слушно зауважив, що приклади — це ще не теорія, але привернув увагу науковців до надзвичайно цікавої, стратегічно важливої теми для будь-якого народу. «Чужомовне середовище шкідливе для будь-якої людини при постійному перебуванні в ньому, особливо, коли це середовище примусово нав'язане. Людина, яка думає про себе і своє потомство, про свою націю, повинна для рівноваги створювати рідномовне середовище в своєму оточенні, в сім'ї, якщо вимушена перебувати в чужомовному середовищі. Якнайшвидше відродження, навіть примусовий перехід на державну мову в Україні для деградантів та яничар, сприятиме дуже швидкому і бурхливому зростанню інтелектуальної плідної діяльності «розконсервованого» інтелекту нації. Нацменшинам треба сприяти у створенні рідномовного для них середовища, але не шляхом дискредитації української мови»  .
Приневолення відмовитися від своєї мови, національної культури, духовності, як і добровільне позбавлення себе рідної мови, національного життєвого середовища, традицій, звичаїв (самоасиміляція) — акт однаково протиприродний, який рано чи пізно повертається до справжньої людини моральною карою, стражданням. Іван Франко у праці «Двоязичність і дволичність» пояснив причини болісної внутрішньої гоголівської трагедії: «Візьмемо для прикладу двох геніальних українців — Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянню до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невольницьке життя Шевченка! А в їх духовній діяльності, що бачимо? — запитував І. Франко і відповідав: — У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної Євангелії як «Марія». Які були причини такого кінця гоголевої кар'єри, ріжні ріжно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займає відчуження геніального Українця від рідної мови»  .
Варті серйозної уваги наукові дослідження, осмислення морально-психологічної атмосфери в Російській імперії, яка «привласнила» не лише М. Гоголя, перетворивши кар'єру письменника на імперський прототип напряму, яким би мало еволюціонувати культурне самовизнання українців. М. Гоголь як письменник з'явився не з «російського» досвіду, а як наслідок поєднання трьох культур — імперської, російської та української. У нього відбувалася боротьба різних ідентичностей, цінностей та культур, а також постійні вагання між ідентифікацією з власним корінням (українським) і тяжінням до панівних імперських кіл.
Російська імперія доволі вибірково вводила в «російську» культуру певну інтелектуальну продукцію чи індивідів. Панівна позиція, яку посідали в імперії росіяни, давала їм змогу не тільки вибирати, що саме становитиме актив російської національної культури, а й визначати критерії та дискурс літературного канону для захисту своєї культурної гегемонії. М. Гоголь став «російським» завдяки лише єдиному чинникові — його прийняла, залучила до себе російська імперська спільнота. «Росіянином» зробив М. Гоголя імперський дискурс, який був зацікавлений затвердити і зберегти таку класифікацію. І саму особу М. Гоголя, і невідворотні історичні обставини імперія використовувала для збереження колоніального стану. Відносна рівновага між українцями та росіянами, про яку мріяв письменник («Знаю тільки те, що ніяк не надав би переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ані росіянинові перед малоросіянином» — з листа до Олександри Смірнової-Росест), фактично порушувалася на користь росіян.
Безперечно, природне взаємозбагачення різних культур при повному збереженні і розвиткові їх національної сутності корисне. Але московське ставлення до України було і, на жаль, є зневажливим, агресивним, спрямованим на плюндрування української освіти, науки, культури, мови, національних звичаїв, традицій, суспільно-економічних відносин, всього, що дихало і дихає українським духом.
«Довічна трагедія Переяслава» (В. Яворівський) у контексті характеристики історичного розвитку спричинилася і до нинішнього гнітючого мовно-інформаційного режиму, за якого українськомовний українець почуває себе так,  ніби живе в окупованій країні. І до такого морально-психологічного стану зросійщеного українця, про який В. Яворівський не лише емоційно, з болем, а досить-таки різко сказав: «За сім десятиліть таки виховали інший, рахітичний тип українця, перепустивши його через кілька голодоморів, через тюрми, «Сибір несходиму», через доноси одного брата на іншого, через казахську цілину й кривавий Афган, через парткоми і «тройки», через поруйновані храми й тотальний страх. Таки створили українця «під себе» – мовчазного й покірного, глухонімого й терплячого: без землі й національної гідності:
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм,
А покидаємо діла...
 Чому так швидко, так рішуче піднялася Польща, здобувши майже одночасно з нами волю? Тому, що поляки завжди залишалися поляками. Появилася історична можливість зробити свою вітчизну демократичною і багатою – і вони (не більш працьовиті, як ми) вже, вважай, створили її. А ми ще вирішуємо, іти вперед чи повернутися назад, до якого берега пристати, кому б спродати свою волю” .
 Найбільшу перешкоду на шляху творення української України становить напівасимільований, змаргіналізований рівень масової свідомості значної частини населення. Тому так гостро стоїть проблема подолання комплексів меншовартості і роздвоєння національного самоусвідомлення на всіх рівнях суспільно-державного життя – від Президента України до вчителя початкової школи. Через деформовану мовну ситуацію Україна, відокремившись від Росії, залишилася у спільному з нею мовно-культурному просторі, а тому першорядної ваги для утвердження державної самостійності набула справа захисту не тільки від економічного, а насамперед від інформаційного імперіалізму Росії.
Міф про доброчинність „матушкі Єкатеріни” наполегливо тиражують в засобах масової інформації Луганщини. Екскурсоводи міського історичного музею чомусь стверджують, що історія Луганська починається з „благословення” Катерини ІІ, оминаючи правдиві історичні факти про перші поселення запорозьких козаків на землях сучасного Луганська. В селі Кам’яний Брід вже 1761 р. була збудована церква. Саме Кам’яний Брід – цей зимівник запорозьких козаків дав початок місту Луганську. Він належав до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. „Село Кам’яний Брід було великим і багатолюдним, про що свідчить те, що воно від 1811 року мало власний герб, – підкреслює просвітянин, краєзнавець Ігор Саєнко. – 14 листопада 1795-го, за рік до смерті, цариця Катерина ІІ видала указ про заснування ливарного заводу біля села Кам’яний Брід, на протилежному березі річки Лугані. Наступного року розпочалося будівництво, яке тривало майже десятиліття. Поступово навколо заводу створювалося селище, яке називали Луганський Завод. Луганськ як місто постало лише 1882 року, коли село Кам’яний Брід і селище Луганський Завод з’єднали. Цей населений пункт став центром Слов’яносербського повіту Єкатеринославської губернії” .
Отже, українці мають глибоке коріння на луганській землі, тож добре знати його – означає засвоювати національні традиції в примноженні матеріальної та духовної культури. Такою є головна думка історичних нарисів Ігоря Саєнка „Минуле українського козацтва на Луганщині”. Ці нариси характеризуються „науковою аргументованістю, публіцистичною переконаністю, висвітленням національної ідеї, органічним поєднанням історичного минулого із сучасними проблемами становлення української державності на противагу зарозумілим, ідеологізованим постколоніальним догмам,  – наголошує Олексій Неживий.
Відомо, що безпам'ятні після себе не залишають нічого. Безпам'ятні – генетична сировина для інших культур, а отже, і для інших держав. Політика національної пам'яті – це політика поваги до себе і до інших. Етнос, народ повертається до своєї гідності через історію, національну історичну пам'ять, на основі якої формується історична свідомість народу у визначенні його майбутнього. Недарма стільки видатних мислителів писали, що той, хто контролює минуле, визначає й майбутнє. Тому нинішня соціально-економічна, політико-ідеологічна, морально-психологічна ситуація в Україні вимагає особливо уважного і виваженого підходу до очищення пам'яті від брехні, утвердження правди як духовного поняття. Адже нація не може жити й успішно розвиватися, коли вона не має чіткої духовної платформи, сформованої на основі фактів історії, яку пишуть неупереджено, де не приділяють належної уваги патріотичному вихованню людей.
 Герой України (посмертно) Степан Бандера казав, що „найпевніші ліки для виснаженої душі – це віра. Саме вона найбільше скріплює сили душі” . Натомість матеріалізм із типовими соціальними гаслами земля – селянам, фабрики і заводи – робітникам тощо призвів до того, що земля тепер зовсім не селян, а фабрики і заводи – в руках 2% чужинців.
 Мовознавець Ірина Фаріон аргументовано наголошує, що спершу прийнято ці гасла через репресії й терор, і це призвело до виродження значної частини нації, що нічого, крім ідеології споживацтва, не сприймає. У її свідомості нема місця для пріоритету української мови, культури, історії, релігії – стратегічного україноцентричного чи націоналістичного мислення з державницьким інстинктом в основі. Замість голови – шлунок, замість серця – кишківник, замість очей – гроші, замість відчуття Батьківщини – територія для зручного хомута, замість свободи – рабство. Себто, за Дмитром Донцовим, „не слава, а страва” – кінцева мета їхнього життя .
 Лауреат Шевченківської премії Оксана Пахльовська підкреслює, що „Україна – вкотре! – в облозі. В облозі риторики. Імітації. Обману. Насилля над її історією” . Різні форми антиукраїнської політики – все це отруйні міазми постоталітарних катакомб, які не роблять честі ні Росії як „кухарю” цих міазмів, ні Україні, що надає простір для поширення цих міазмів”. Ну де це, в якому ще звіринці можливі такі образи мови, культури, національності, які лунають з боку Росії на адресу України, Польщі, Грузії? В якому звіринці можна почути у відповідь на аналіз  проблем – істеричні звинувачення в „нелюбові” до Росії? Критичний аналіз – це невід’ємне право кожної цивілізованої людини і – обов’язок відкритого суспільства. Не випадково українська преса часто не потрапляє на Донеччину, Харківщину чи Крим: будь-яка цензура, будь-яка заборона – це ознака елементарного страху. Такі реакції – ознака не сили Росії (і її п’ятої й десятої колони в Україні), а її слабкості, її політичної, інтелектуальної, етичної нездатності дати насичену смислами відповідь на кризові аспекти своїх стосунків із сусідніми державами .
 Повністю погоджуюся з Оксаною Пахльовською, яка в дискусії „Яку Росію ми любимо” і „Яку Україну ми любимо” наголосила: „Люблю Росію європейську. Росію, яка вміє сумніватися. Росію, яка має сумління, – не якесь міфічне, особливе, тільки їй властиве, а сумління загальнолюдське. Люблю Росію, яка вміє поважати інші народи. Росію, яка, вслід за Буніним, переконана, що „истина – выше России”, а не навпаки” .
Фальшива версія "общерусского народа", "малорусской ветви Великороссии", "общерусского языка", як і московський неославізм, є лише позолотою для імперської пастки, яка одурманює, отруює українство. Багато ЗМІ в Україні під впливом Москви і промосковських власників та політиків перетворилися на антидержавні та підривні органи, що діють за законами психологічної війни. У деяких наших регіонах дуже мало лояльних до України ЗМІ, що дає змогу створювати своєрідне "інформаційне гетто", куди позитивна інформація про Україну пробивається уривками й епізодично. А це, в свою чергу, створює ідеальні умови для масового маніпулювання свідомістю людей, яких штучно ізолювали від повноцінної та різноманітної загальноукраїнської інформації. Таких людей можна організувати й кинути "на амбразури", втягти в будь-яку авантюру. Не випадково спроби розблокувати "інформаційне гетто", позбавитись фальшивих московсько-комуністичних міфологем викликають абсолютно істеричну реакцію в їхніх "архітекторів" – внутрішніх і зовнішніх антиукраїнців, провокуючи відцентрові тенденції, розкол і ворожнечу між регіонами. Уже тривалий період у програмі Савіка Шустера „Шустер Live”, низці інших теле- і радіопередач, публікаціях російськомовних газет глядачам, слухачам, читачам навіюють, що ніякої України як цілісної країни не існує (цю тезу часто повторює чимало депутатів Верховної Ради України), завжди поділяючи аудиторію на захід і схід, натякаючи і привчаючи до переконання, наче ніякої консолідованої загальноукраїнської думки в українців не може бути за визначенням, а може бути тільки окрема позиція сходу і окрема позиція заходу.
Націоналісти, тобто національно свідомі українці, не хочуть, щоби росіяни, євреї, поляки, румуни, угорці та представники інших національних меншин, які живуть в Україні, перетворювалися в українців. Не треба! Нехай кожен залишається самим собою, плекає свою мову, культуру, духовність, але нехай не заважає зросійщеним українцям прозріти, утверджувати національну ідентичність. „Якщо росіяни – справжні брати українців (про це вони постійно і скрізь говорять!), то по-братерському, по-християнському, врешті-решт, по-людському повинні би в Україні добре знати українську мову, шанувати її, берегти і сприяти тому, щоби кожен українець, якого збили з пантелику, духовно і морально покалічили московсько-комуністичні асимілятори, повернувся до джерела національної життєдіяльності. Адже в Україні створено і створюється всі умови, аби національні меншини, в тому числі й росіяни, мали можливість навчатися своєю мовою, розвивати рідну культуру, літературу, мистецтво” .
Підкреслюю, що національно свідомі українці – не русофоби, не ксенофоби, вони й в гадці не мають когось чужого поневолювати – ні фізично, ні духовно. Мова про те, щоби за будь-яких обставин вирватися з чужинецького морально-психологічного рабства, утверджувати громадянську гідність, українську національну свідомість, а не залишитися в полоні „особливої форми російської свідомості”. Йдеться не про будівництво „китайської стіни” між Україною і Росією, а про паритетні, рівноправні ввідносини між двома державами, не про приниження чи ігнорування російської мови й культури, а про відродження і піднесення поруйнованого, знищеного престижу української мови, культури, духовності в кожному селі, малому і великому місті, на міжнародному рівні. Адже утвердження, повсюдне функціонування української мови в Україні – основа безпеки української нації. Чи зрозуміє, усвідомить це Президент України Віктор Янукович? Чи стануть на українсько-національні державницькі позиції регіонали, комуністи, соціалісти (прогресивні й звичайні) та інші партії, які сприяли тому, щоби В. Янукович заволодів булавою України?
Під час вручення Шевченківських премій у Каневі Президент Віктор Янукович сказав, що „в Україні розвиватиметься українська мова як єдина держава”, але він вимагатиме, щоби дотримувалися вимог „Європейської хартії регіональних або міноритарних мов”. Ця Хартія з подачі Л. Кучми – колишнього Президента України –  була ратифікована 15 травня 2003 р. 249-ма голосами депутатів Верховної Ради з такими зобов’язаннями з боку України, які перекреслюють сподівання українців на ліквідацію фактичного колоніального статусу, що в ньому й понині перебуває українська мова. На очах всієї Європи було вчинено акт відвертого асиміляторства, а численні вимоги до Президента багатьох видатних українських діячів (учених, письменників, працівників мистецтва, народних депутатів) накласти вето на закон про ратифікацію були проігноровані.
Безперечно, „Європейська хартія регіональних або міноритарних мов” належить до найвпливовіших регуляторних міжнародних актів у мовному питанні. „Однак попри, здавалося б, абсолютно благі наміри, чомусь не всі демократичні країни відразу кинулися його підписувати, – зазначає Лесь Белей. – Поміж непідписантів фігурують Бельгія, Болгарія, Грузія, Естонія, Литва, Латвія, Ірландія та Туреччина” . До речі, підписання Хартії – це перший крок. Наступні кроки – ратифікація і введення у дію. Дотепер її не ратифікували наприклад, Італія, Франція та Росія. Ці країни у мовному аспекті далекі від гомогенності й мають свої „лінгвально нестабільні” території. Хартію ратифікували тільки 17 із 44 членів Ради Європи.
Підписаний Л. Кучмою Закон України про ратифікацію Хартії не може бути прийнятним, бо, по-перше, фальсифікує, спотворює дух і букву Хартії як високогуманного документа, покликаного захищати мови тих меншин, яким загрожує реальна небезпека знищення (в Україні, наприклад, такими мовами є кримчацька, караїмська, гагаузька, ромська – В. Л.), а, по-руге, тому, що він цілковито не враховує ту мовну ситуацію, яку недруги створили в Україні. А саме: усупереч положенню Хартії, згідно з яким „розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним (державним – В. Л.) мовам” (преамбула Хартії), а також усупереч застереженню, що Хартія вимагає усувати не тільки „необгрунтовані” обмеження, а й необгрунтовані переваги в розвитку меншинних мов (ст. 7.2), нав’язані промосковськими депутатами зобов’язання Україні  якраз і спрямовані на закріплення переваги в усіх сферах українського життя мови найчисленнішої з національних меншин – російської – над державною мовою. Зарахування російської мови до числа мов, що підлягають захистові Хартією, на тлі зневаженого становища, в якому перебуває українська мова, є виявом безпрецедентного політичного цинізму, тим очевиднішого, що внаслідок багатовіковікової політики російщення російська мова і без того посідає панівні позиції в державних установах, ЗМІ, вищій та професійній освіті, на транспорті, у торгівлі, правоохоронних органах тощо.
Сергій Тигипко на запитання журналістів про державну мову (програма „Шустер-Live” 23 лютого 2010 р.), відповів, що це питання повинна розв’язувати місцева влада. Борис Колесников сказав: „Ми підготували дуже хороший закон. Там виписані всі права, які ми передаємо обласним радам” . Ідеться про закон, який за словами самого В. Януковича, „дозволить безперешкодно використовувати російську мову в усіх сферах” , тобто підсилить зухвалі антиукраїнські дії таких, як голова наглядової ради „Павлограджитлобуд” І. Слюнков, акціонери О. Бутенко та О. Пашковський. Вони наприкінці 2009 р. звільнили з роботи топ-менеджерів Юрія Щербака і Володимира Піпу, а інші (16 чоловік) змушені були звільнитися через незгоду з антиукраїнською політикою цих співвласників підприємств, зокрема, через постанову, що фактично забороняла спілкуватися з клієнтами українською мовою.
 Екс-голова правління ВАТ „Павлограджитлобуд” Юрій Щербак повідомив: „2005 року у ВАТ „Павлограджитлобуд” було ухвалено нову стратегію розвитку компанії, яка передбачала її позиціонування як українського товаровиробника. У компанії почалося піднесення національної свідомості, незабаром більше працівників почали послуговуватися у діловому мовленні українською, цікавитись національними традиціями. На підприємстві невдовзі організували курси української мови, а корпоративні свята влаштовували в українському стилі.
 Вивчали українську історію. Думали, що створимо своєрідний українськомовний осередок у російськомовному реґіоні. Така політика не подобалася власникові контрольного пакета акцій підприємства – голові наглядової ради „Павлограджитлобуд” І. Слюнкову. Мої переговори з ним не дали бажаних наслідків. 18 листопада 2009 року акціонери компанії ухвалили рішення про зміну позиціонування. Невдовзі деяких працівників підприємства, зокрема мене, звільнили з порушенням трудового законодавства. На людей тиснули, ті писали заяви „за власним бажанням” .
 „Конфлікт на нашому підприємстві має мовну основу. Коли звільнили мене і пана Щербака, то порушили норми трудового законавства” , – вважає екс-генеральний директор ТОВ „Фабрика будівельних сумішей „БудМайстер” Володимир Піпа.
 І розпочалася війна, що триває кілька місяців. Юрія Щербака, Володимира Піпу звільнено. „Неугодних”, здатних організувати щонайменший опір сваволі наглядової ради, силоміць видворено з підприємства. Спроба створити раду трудового колективу для організації опору не вдалася. Колективного договору, який міг обмежети свавілля власників компаній, не розроблено і не підписано. Перелякана більшість принишкла. Ті самі люди, які три місяці тому без жодного примусу підписували звернення на підтримку Щербака, сьогодні підписують „Обращение трудовых коллективов группы компаний ТМ „БудМайстер”, де поливають брудом недавніх колег і керівників...
 „Тривають судові процеси за позовами звільнених під примусом. Але викликає, м’яко кажучи, подив позиція органів нагляду та правосуддя. Є очевидні порушення Конституції України, є порушення статей Кримінального кодексу України, про які до міської прокуратури Павлограда подано чотири скарги та заява до управління СБУ. Є, нарешті, вже офіційний запит народного депутата Андрія Парубія та розпорядження Президента до генеральної прокуратури і СБУ від 19 лютого. Всупереч усьому, Павлоградська міська прокуратура знаходить будь-які приводи, аби відмовити у порушенні кримінальної справи проти організованої групи злочинців. За всіма чотирма скаргами та заявою до СБУ І. Слюнков не дав жодних письмових пояснень” .
Отже, реалізація в Україні „Європейської хартії регіональних або міноритарних (нетериторіальних – В. Л.) мов” на практиці означає не що інше, як спробу обійти Конституцію України, коли кожна районна, міська та обласна рада самостійно вирішуватимуть, чи визначатимуть бути чи не бути  на певній території українській мові державною, чи ні, коли кожний промосковський керівник безсоромно, цинічно буде топтатися по українській мові, культурі, духовності, зневажатиме національно свідомих українців, звільнятиме їх з роботи. Невже цього хоче Віктор Янукович та його радники-соратники? Чи може вони у такий спосіб виконують московське благословення”?!
„Якби нинішні провідні політичні діячі та партії справді хотіли об’єднувати Україну, то вони могли б негайно розпочати формування єдиного інформаційного простору заходу і сходу (на сході є чимало міст, де в кіосках преси неможливо знайти київську газету, навіть російськомовну; де неможливо почути київське радіо (передусім, канали Національної радіокомпанії України – В. Л.), не кажучи вже про Львівську пресу), розпочати формування єдиного освітнього простору, щоб у школах Львова та Севастополя, Донецька та Луцька історію не викладали так, ніби ці міста належать до різних держав” , – справедливо наголошує Ігор Лосєв.  Прислухаймося до Тараса Шевченка, який закликав „... Будьте люди, бо лихо вам буде”. Він засівав у серця українців надію:
Діла добрих оновляться,
                                                      Діла злих загинуть.
Історичний час вимагає від кожного з нас, українців, кожного громадянина України незалежно від національності зайняту чітку, однозначну, безкомпромісну позицію щодо національно-державних інтересів. Зволікати не можна, не маємо права не використати історичний шанс для здійснення одвічної мрії про свободу і жертовної боротьби за реальну українську незалежність. Не використати цей шанс – злочинно супроти себе, родини, нації, держави. Тільки органічне поєднання розвитку національної економіки зі всебічним функціонуванням української мови, культури, духовності і є основою національної ідентифікації українців, єдності всіх регіонів України, гарантом миру і зміцнення держави.
                                                                                                 Василь Лизанчук
                                                                         Доктор філологічних наук,
                                                                             професор, завідувач кафедри
                                                                            радіомовлення і телебачення
                                                                        Львівського національного
                                                                                    університету імені Івана Франка,
                                                                  академік Академії наук
                                                                вищої освіти України,
                                                                 заслужений журналіст
                                                                                   України, лауреат Всеукраїнської
                                                                         премії імені Івана Огієнка                                                         

УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ТА ЇЇ ДЕРЖАВА - НЕДОТОРКАННІ
(з приводу статті проф. Олега Гриніва "Національна самоідентифікація українців у пострадянський період")


    Українська нація є однією з найстарших, найбільших і найкуль-турніших в Європі. Столицею нашої прадержави був і залишається славний Київ, який  упродовж тисячоліть являв собою могутню твердиню європейської культури і світової цивілізації. Київ заселяли люди ще за Трипільської доби 5 тисяч років тому, за Скіфської і Сарматської - понад 2 тисячі років. Він насправді є Вічним Містом не лише за своїм віком, але й величезним значенням у світовій історії, має повне право називатися Третім Римом.
    Після руїни Києва сином засновника Москви Юрія Долгорукого - князем Андрієм Боголюбським - у 1169 році нищення нашої прадержави, якою була Київська Русь (назва держави не була тотожною з назвою Росія, яка започаткована лише в 1713 році), довершив хан Батий у 1240 році. Жорстока Росія з її ненажерливими царями протягом багатьох століть не хотіла чути згадки про Україну. Вона бачила в ній лише територію для загарбання, наживи та висмоктування живильних соків. Московія її плюндрувала мечем, вогнем, потужними снарядами, голодом, словом, підступністю і брехнею. А Вона, немов велична фортеця неймовірної сили, вистоювала, наче чарівної потуги Фенікс, знову відроджувалась.
    Могутніми віхами страждальної історії і гордості України стали Світле Хрещення нашого народу в 988 році, коли ще Московія була світові невідома, міцна твердиня - Київська Русь - найбільша держава Європи, безстрашна і героїчна Козацька доба, Українська революція 1918 - 1921 рр., легендарна боротьба Повстанської Армії за незалежність України.
    В той же час, ми з болем у серці згадуємо руїну Запорізької Січі 1775 року імператрицею Росії Катериною ІІ. Ніколи не забудуть покоління українців про те, що після проголошення IV Універсалом Центральної Ради незалежності України 22 січня 1918 року кровавий кат Ленін оголосив війну на знищення нашої молодої держави. В цей час героїчну сторінку боротьби проти комуністичної Росії вписала Крутянська епопея.
    Не зітреться з пам'яті українців кривавий розстріл Росією під містечком Базар на Житомирщині вояків Армії Української Народної Республіки в 1921 році. Ніколи не відмиється вона від масового геноциду українців в роки страшного голодомору 1932-1933 років. Не простить їй народ Західної України за ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви в 1946 році, за висилку на Сибір понад 1 мільйон безневинних жертв Галичини.
    Правлячій кліці комуністичного режиму здавалося, що вбивши у свій час Симона Пелюру, Євгена Коновальця, а пізніше Романа Шухевича, Степана Бандеру, інших борців а волю України, національно-визвольний рух зникне. Проте хвиля народного гніву і масового спротиву розгорталася ще з більшою силою.
    У 1991 році "імперія зла та брехні" розвалилася. Колишні поневолені республіки проголосили свої незалежні держави. Воскресла й Україна. Здавалося, що за короткий період часу український народ здійснить соціально-економічні перетворення, наблизиться до завершення самоідентифікації, своєї єдності, досягне нового , якісного рівня життя. На жаль, процеси державотворення у багатьох напрямках пробуксовують, національна ідея і її утвердження в життя викликають спротив серед комуно-соціалістичних елементів та іншого плебсу "п'ятої колони".
    Не можуть змиритися з втратою України російські шовіністи, постійно висловлюючи нам надумані претензії, особливо після Помаранчевої революції. Йдеться, насамперед, про те, що зниження ціни за російський газ для України, на їх думку, може бути можливим за умови продовження термінів базування Чорноморського флоту в Криму, заволодіння газотранспортною системою України шляхом створення консорціуму, надання російській мові статусу другої державної та інші теревені, які принижують гідність українців, ставлять їх у нерівні умови для рівноправної співпраці.
    Ці прикрі факти якоїсь зверхності над Україною, втручання у її внутрішні справи, вимоги щодо відміни Указів Президента В.Ющенка про надання звання Героїв України Степанові Бандері і Роману Шухевичу не можуть нас не обурювати. Україна ж не забороняє Росії молитися на Леніна, Троцького, Денікіна чи Колчака, а Польщі - на Пілсудського, хоча вони також не святі. Реакція окремих сил згаданих держав спонукає свідому частину українства до рішучої відсічі цих войовничих намірів, до захисту інтересів своєї Вітчизни.
    Тому публікація на сайті статті професора Олега Гриніва "Національна самоідентифікація українців у пострадянський період" є на часі. У ній висловлені глибокі думки мудрої людини, філософа, патріота, письменника. Стаття науково обгрунтована, переконлива і дасть можливість читачам краще орієнтуватися у складних процесах сучасного державотворення, критично осмислювати марення дугіних, родіонових, солженіциних, жиріновських, затуліних та їм подібних провокаторів.
    Висловлюючи щиру вдячність авторові статті, глибоко переконані, що подібних змістовних, принципових і сміливих матеріалів про українофобів потрібно публікувати значно більше. Адже українська нація і її держава мають бути недоторканними!
                                                                         

                                                                      Проф. Михайло Брик