Чимало користувачів соцмереж постять карти України з територією нашої держави, значно більшою за нинішню. На цих мапах наші західні кордони розташовані у східній Польщі (Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя), а північні — у південній Білорусі (Берестейщина і Гомельщина).
Найбільші шматки «української території» покривають землі сучасної Російської Федерації. Північ і північний схід України доповнюють Стародубщина, Сіверщина зі Слобожанщиною, а найбільш ласий шматок на південному сході, за Азовським і Чорним морями, — Кубань і Ставропілля.
Ідеться про етнографічні карти, що вказують на місця компактного проживання українців. Складно знайти державу, адміністративні кордони якої збігалися б з місцями розселення народу, який її репрезентує, і тиражована в мережі Україна — скоріше мрія, ніж реальність. Така собі демонстрація нашої потенційної величі.
Реалії серйозніші. Брак власної державності, непрості геополітичні процеси, участь у війнах призвели до втрати частини територій і населення, що проживало на них. Однак і досі жевріє думка про те, що Україна у її сучасних межах ствердилася завдяки Леніну і Сталіну — «збирачам українських земель».
Цю провокаційну локшину розвішує на вуха і російський президент Путін. Ще у квітні 2008 року перед учасниками саміту НАТО в Бухаресті він безсоромно заявив, що третина населення нашої держави (17 мільйонів) — етнічні росіяни. А в Криму лише вони й проживають. Згадав Другу світову війну, поспівчував полякам і румунам через втрату частини земель на користь ненависної України, яка і «від Росії величезні території отримала на сході й на півдні країни».
«Це складне державне утворення», — ніби натякнув Путін на безглуздість його існування. Можна подумати, що Росія, населена двома сотнями вкрай різних народів щодо походження, релігії і мови на розкиданих у кількох часових поясах і кліматичних зонах територіях, — утворення простіше. Та Путін не тільки язиком меле, а й діє: підтвердження того — окуповані Крим і частина Донбасу.
Версія про «подаровані» землі примітивна, однобока і вирвана з контексту. А в устах Путіна ще й спрощена з пропагандистською метою. Світло на проблему проливає книга Михайла Лукінюка «Руйнуймо міфи!» Ось тільки її окремі фрагменти щодо встановлення українсько-російського кордону: «Автор статті у поважному московському журналі В. Коваленко («Сосед с камнем...», 1995), спираючись на конкретні архівні дані, розкриває «кухню» цього процесу: «Російський читач, якому вже навіяли, що «кордони були проведені під час громадянської війни, аби улестити українців», ймовірно, буде здивований, якщо повідомити йому, що розмежування кордонів між РСФРР і УСРР проводилося головно у 1924—1925 рр. союзно-паритетною комісією ЦВК СРСР».
Ще задовго до цього українська сторона наполягала на етнічному принципі розмежування, посилаючись на економічні, адміністративні, політичні чинники. Ініціатива йшла не тільки від громадян, були відповідні рішення місцевих органів влади. І якби цей підхід радянська Росія не проігнорувала, то майже століття тому кордон посунувся б на десятки, а в окремих місцевостях — на сотні кілометрів углиб сучасної РФ. Усе просто: українців там жило більше, ніж росіян. Наприклад, у повітах, які нам відмовилися передати, вони становили: Суджанському — 80%, Острогозькому — 80,1%, Богучарському — 84,1%, Рильському — 97,1%, Розсошанському — 97,2%. Олександр Довженко писав, що у Розсоші (райцентр Воронезької області) українську мову частіше можна було почути, ніж у Києві.
«Та вже в першому розгляді цієї проблеми на міжвідомчій нараді в наркоматі внутрішніх справ РСФРР 25 лютого 1919 р. російська сторона наочно продемонструвала всю марність українських сподівань на справедливе її вирішення: за основу територіального розмежування вона «запропонувала взяти не принцип етнічної належності населення і навіть не його волевиявлення, а міркування виключно «державно порядку». Що малося на увазі, стало зрозумілим при вирішенні питання належності Грайворонського і Білгородського повітів». На об∂рунтовану аргументацію представника від України щодо етнічної належності більшості населення, а також велике економічне та культурне тяжіння їх до Харкова, уповноважений представник РНК РРФСР «С. Гопнер заявила, що ці райони як хлібні центри мають велике значення тільки для Великоросії, залишаючись незначними для України».
«І це був тільки початок цинічного дерибану Москвою «братньої» України!» — стверджує Михайло Лукінюк. Щодо так званого прирізання Леніним «кількох російських областей до України», то згадуваний В. Коваленко радив українцям «скористатися щирим бажанням О. Солженіцина бачити Україну «в її реальних етнічних кордонах» (щоправда, мета Солженіцина була відібрати у нас побільше земель) і запропонувати йому: «Нехай візьме підсумки Всесоюзного перепису населення 1926 року (найбільш повний та чесний перепис за весь радянський період) і проведе російсько-український кордон строго за етнічною ознакою, тоді, — наголошує В. Коваленко, — до України відійдуть половина Брянської, Курської та Білгородської областей, майже вся Воронезька й Ростовська області, Краснодарський край повністю та Ставропольський край частково».
Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
