Об'єднана опозиція на чолі з Навальним — проект мародерський.
До відмінностей, що існують між Україною і Росією й збільшуються з кожним днем, звикли не всі. Обговорював з одним френдом ситуацію в російській журналістиці. Він посилався на свій досвід. Довелося сказати, що він подібний до співробітника паризької газети середини тридцятих років, який судить про звичаї преси третього рейху, вважаючи, що вони такі ж, як у Франції.
При цьому з волі агітпропу й стихійно виникають точки зіткнення у висвітленні подій в Україні та Росії. Ось про дві такі кампанії варто поговорити. Одна з них може бути названа заколисливою. Друга... Та, загалом, теж, але вона спрямована на російську аудиторію, яку почали готувати до думських виборів, можливо дострокових.
Перша кампанія приречена на успіх. «Людям так хочеться миру». І ще більше хочеться поразки кремля у його поки успішній політиці на пострадянському просторі. Тому анекдотична розповідь про ультиматум кремлю держсекретаря Керрі, у якого є чарівна флешка з диво-компроматом на Путіна, йде на ура. Як і розповіді про поразку Путіна, його розгубленість, крах і розвал імперії, який вітає все цивілізоване людство.
Особливо зворушливі ці казки поряд з повідомленнями про нарощування військового угруповання Росії на кордоні з Україною, про постійні провокації, про рух донбасівських сепаратистів до створення квазідержавних утворень. Навіть не треба запитувати, кому вигідна ця дезінформаційна кампанія, спрямована на дезорієнтацію й ослаблення українців. Мало навіяти, що Росія не становить небезпеки. Треба ще запевнити людей, що весь цивілізований світ мріє про її розпад.
Це велика помилка, з якою я постійно стикаюся. Зрозуміло, коли це страшилка агітпропу, щоб налякати росіян, але ж і противники кремлівського режиму в неї вірять, хоча розвал — кошмар західних політиків і громадськості. Вони зроблять що завгодно, щоб його не допустити: дозволять Путіну будь-який терор, будь-які репресії, будь-які територіальні захоплення, щоб цього не сталося.
Одна істотна деталь. Ті люди, які говорять про поразку кремля в Україні, вільно роз'їжджають по Росії з лекціями про «рецидив автаркійного й авторитарного режиму». Це дуже цікаві виступи. У них затверджується, що все, що відбувається в Росії, тимчасове й випадкове. І ніхто не може визнати себе ображеним, ознайомившись зі змістом цих лекцій. А головне — російське суспільство постає в них таким милим, демократично налаштованим, внутрішньо вільним. І немає ніякої українофобії, параної.
І висновок — усі на вибори.
Ось про це варто поговорити детально, тому що і в Україні, і в інших країнах є люди, які досі розглядають вибори в Росії як справжні. Тим часом... Ні, це не фарс, вони й за радянської влади фарсом не були. Це один з механізмів оновлення правлячої еліти, її кооптація. І тут необхідно згадати про таку священну корову прогресивної громадськості, як середній клас. Мовляв, він єдина опора демократії, тому що вона йому вигідна. І він це розуміє, а тому...
Фундаментальна помилка. Демократія, на відміну від тоталітаризму, раціонально не затверджується. Її переваги не можуть бути логічно доведеними, тому що їх немає. Демократія або стає частиною особової самоідентифікації, а на цій основі — суспільної і національної ідентичності, або ні. І не я це вигадав.
Не я відкрив й інше. Саме з цієї причини демократія несе в собі тоталітарний потенціал. Вона раціонально вразлива на буденному рівні. І на вищих рівнях теж. Що ж до середнього класу, то він був опорою Гітлера, Муссоліні, Франко, Піночета. Те, що спостерігається зараз у Росії, свідчить про свідому політику, спрямовану на скорочення чисельності населення за рахунок соціально неперспективних груп, зниження освітнього й культурного рівня, зубожіння значної частини населення.
Путін робить усе це на користь свого середнього класу. Не вигаданого неосвіченою, але прогресивною інтелігенцією, а реального, того, що склався за останні п'ятнадцять років довкола труби, силових відомств, у держкорпораціях, на держслужбі, в медіа. Це все путінський середній клас, тоталітарний. Він навіть у Сталіна був, не кажучи вже про Брежнєва. І парламентські вибори — один із способів оновлення його верхівки. Утім не лише. Вони ще служать легітимації режиму. І вже на попередніх виборах було зрозуміло, що брати у них участь — допомагати в цьому кремлю.
Проте вибори — це бізнес тієї частини путінського середнього класу, що числиться в інтелектуалах і працює в медіа. Тому на попередніх виборах було висунуто гасло: голосувати за кого завгодно, аби не за «Єдину Росію». Перспективи були райдужні. Ось так їх позначив політолог для особливих доручень Олександр Кинєв:
«І партійна система, що здається керованою, може дуже швидко змінитися в разі загальних змін політичної та економічної ситуації в країні. З цього погляду нинішні партії можуть служити попереднім субстратом побудови іншої партійної системи, а самі вибори-2011 в умовах мобілізації всього владного адміністративного ресурсу різних рівнів на користь єдиного партійного списку відіграють роль демонстрації довіри не власне до партій, а до політичної системи як такої. Саме тоді, коли в системі з'являться передумови до інституційних змін (а підсумки виборів можуть до цього підштовхнути), і несистемні зможуть стати системними.
І, обираючи одну з альтернатив, самі прибічники несистемної опозиції можуть допомогти прискорити ці зміни».
Після одностайного прийняття Думою найодіозніших законів цей прогноз виглядає смішно. Але насправді це був вирок: головним досягненням несистемної опозиції мало стати її перетворення на системну.
Зараз спецполітологи зайнялися тим самим. Вони кучкуються довкола газети «Ведомости» й закликають йти на вибори. Про їхній інтелектуальний рівень можна судити зі слів Катерини Шульман:
«Силами технічного прогресу та нових інформаційних технологій історичні процеси стали відбуватися швидше».
Це ж райкінське: «партія вчить нас, що гази стискаються й розширюються». Ось так інтелектуали вростають у тоталітарну еліту. І немає нічого несподіваного в тому, що лідером прогресивної громадськості, чергового «попереднього субстрату побудови іншої партійної системи» оголошується Олексій Навальний — популіст, імперець, націоналіст і кримнаш.
Про об'єднання опозиції і Навального як її лідера заговорив Леонід Гозман — старий підсадний опозиціонер. Це означає, що проект стає неприкрито кремлівським і грошовим. Якщо Навальний, то нічого, крім первісного популізму й націоналізму, чекати не можна. Кремль створив опозицію, просто подивившись на себе в дзеркало.
Усе це було б смішно, але одразу після вбивства Бориса Нємцова стало зрозуміло (писав про це в газеті «День»), що воно робить Навального єдиним лідером опозиції, що усунули не ворога Путіна, а конкурента Навального. Продовження було похмурим. Після провалу спроб скомпрометувати Володимира Буковського він несподівано захворів. Потім отруїли Володимира Кара-Мурзу-молодшого. До того при незрозумілих обставинах померла Валерія Новодворська, а ранню смерть Єгора Гайдара багато хто пов'язує з невдалою спробою його отруєння в Дубліні одночасно з убивством Литвиненка. З життя пішли ті, ким важко було управляти, чого не скажеш про Навального з його двома умовними вироками — справа небачена в країні, де можна сісти на п'ять років за відро картоплі.
Тож об'єднана опозиція на чолі з Навальним проект мародерський.
Безліч людей, орієнтуючись виключно на власне оточення, говорять про те, що в Росії існує певне суспільство, яке краще за свою репутацію. Воно, мовляв, спить, одурманене пропагандою. Усе це фантазії. А про реальний стан справ, так би мовити, в товщі народній можна судити з історії двох грушників, узятих у полон в Україні.
Зустрічаю міркування: ось тепер, коли російські контрактники дізнаються, як батьківщина відреклася від двох полонених... Можуть і не дізнатися. Але, швидше за все, знають і вважають це абсолютною нормою.
У всіх табірних спогадах і в нинішніх репортажах видно зв'язок жорстокості по відношенню до ближнього з жорстокістю по відношенню до себе. Саморуби й інші каліцтва, проковтнуті леза, прибиті до шконки мошонки, а нині колективно перерізані вени — все це ознаки справжньої людини в блатному розумінні, героя.
Середовище в казармі, особливо в спецназі, боєць якого має бути готовий до суїциду або до того, що його вб'ють свої, по суті, нічим не відрізняється від табірного за своєю внутрішньою первісною природою. Лише обряди ініціацій чого варті. Ці двоє отримали шанс олюднитися в полоні. Що стосується решти, то вони залишаться колишніми, тому що за тими ж поняттями живуть дворові компанії, що постачають рекрутів для організованої злочинності, поліції, контрактної армії, бізнесу. Та ж атмосфера в школах і сім'ях. На цьому росте і правляча еліта і її раби, і олігархи і бомжі, і інтелектуали і бандити.
У Росії немає ні суспільства, ні держави.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
