Я, як художник і просто як людина, багато бачив і пережив у моїй державі всіляких викрутасів...
За свої 86 років – надивився...
Тому, звертаюсь до молодого покоління – вчіть історію, щоб знати правду про наших великих предків, щоб повернути втрачену славу великої цивілізації нашого українського етносу!
Бо не було на світі ні Європи, ні Московії – як тут стояли білесенькі хатинки і хрущі над вишнями гули.
Будуймо нашу Державу!
Рідна земля
Сьогодні люди хочуть знати, що ж воно було в 1933 році минулого століття? Тому і розпитують дідусів, бабусь, бо правда приховувалася в великій таємниці!
А чому? Тож люди хочуть знати за що знищували радянські комунари українців як націю, як етнос, який був носієм високої культури багатьох віків.
Європейські королі бажали наших дівчат мати за дружин. Сам папа Римський просив Ярослава Мудрого віддати Анну за французького короля. Вона на паперах розписувалася кирилицею, а король Генріх ставив хрестик.
Тому, наш етнос стояв стіною на заваді поневолювачів-пройдисвітів, бо в Європі ще не було єдиної демократичної думки. Сама мала колонії, цим і скористалися московські пройдисвіти. Все знищували війнами і голодоморами, бердовими ідеями «старшого брата»!
Цей «брат» і сьогодні шматує Україну, а Європа тільки поглядає – хто кого?
Мені було чотири роки в листопаді 1933 року. Я народився в селі Піщане коло самісінького Кременчука Полтавської області. Звичайно, мої спогади дитинства дуже вибіркові, але є місця де я пам’ятаю, що бачив і чув, навіть погоду того ранку і дня добре запам’ятав.
Отже, прибігає моя мама з міста. Коли вона мене одного залишала вдома, я сидів на лаві коло вікна і сам собі казав: «Мама хліба принесе, мама хліба принесе».
Бо вона ходила до Торксину і здавала золоті п’ятірки і десятки за хліб.
Та цього разу все змінилось. Отож прибігає мама і каже: «Ану швиденько збирайся, одягай чобітки, шапку і пальто, ми зараз їдемо до татка!»
Мій тато був військовим офіцером, його служба була тоді в місті Іваново (так зване «місто ткачих»). Він цілий рік просив перепустку для мами і мене.
І ось ми збираємося: мама хапає якусь торбу і пхає туди одежу, але вона мала і мама знімає з подушок дві наволочки і пхає ще туди одежу.
Ой, горе тій Чайці
Пір’я летить по хаті, як сніг. Мама зав’язує на мені велику вовняну хустку під руки і зав’язує ззаду. Потім бере через плече два клунки, хапає мене за руку, каже: «Не роззявляй рота, швидко йдемо на поїзд!» Ми спустилися з гори і вже видно вокзал, а коло нього тисячі людей.
Вокзал у два ряди обставлений військовими, до поїздів нікого не пускають. Люди збилися до купи, і старі, і діти. Хто стоїть, хто лежить на клунках. Мама із папірцем пішла до будки, там вийшов офіцер і повів нас до охорони, яка стояла у довгих шинелях коридором з гвинтівками, а коли я стояв і розглядав натовп людей, побачив, як на грабарку кидали за ноги і руки мертвих людей.
Мама знову смикнула мене за руку, щоб ішов швидко за нею. Нас військовий підвів до вагону, показав перепустку і нас пропустили у вагон. Коло кожного вагону стояли військові. Ми їхали кілька суток, часто поїзд зупинявся і йшла військова перевірка документів. І ось вже Москва. На Київському вокзалі, мама когось попросила дивитися за нашими речами, а ми пішли за хлібом до крамниці. І ось перед крамницею чогось мама бере мене на руки і заходимо в крамницю і тут я вперше побачив на полицях лежав хліб і булочки-сайки, і я від радості вигукнув: «Мамо, давай тут будемо жити, не треба нікуди їхати, бачиш скільки тут хліба!!!»
Люди, які були тут в крамниці, десь жіночок шість, почули мою українську мову. Стали запитувати маму:
- Что в Украине нет хлеба? Этот же хлеб с Украины?
Мама якось знітилась і тихенько промовила:
- В нас голод, люди мруть, як мухи, не вспівають хоронить...
- Таково не может быть! Это провокация!
І тут через кілька хвилин заходить міліціонер-жінка.
- Это вы гражданка здесь панику поднимаете? Если вы не замолчите, я вас арестую!
Мама хреститься, що вона каже правду. І тут підходить наша черга і продавчиха дає один хлібець, а мама каже:
- А на дитину?
Міліціонерша:
- Дайте ей на ребенка и уходите немедленно, а то арестую!
Ми, гонимі вітром і людьми, пішли...
Отож і сьогодні ще московіти не вірять, що комісари забирали весь хліб до крихти, продавали за кордон, а в порту хліб прів і гнив на купах.
Оця хижацька зневіра сидить у кожного москаля і ти хоч лоба йому пробий, а він все одно своє, бо другого не чує і знати не хоче.
Микола Мудрий
За Волю! За Правду! За Батьківщину!
Майдан – День героїв!
А тепер ви мені розкажіть,
Як синів України вбивали,
Хто до влади убивців привів,
І чому всі поглухли, дивились-мовчали?
Як так легко усіх обдурить,
Щоб примат, узаконений злодій,
Легко на людські шиї сів,
А цей люд все мовчав і терпів.
Бо ті троє вчорашні в загоні...
А ця кукла монгольська сміялася з них
А вони, як ті діти, раділи.
В Межигір’ї розкрився цей гріх,
Всі грабунки блищать золотії!
Забавлявся на диких звірятах,
Раритети з війни, автомашини,
Цілі купи ікон, міліони боргів,
Всі грабунки – на людській це шиї,
А сороки й кивали, співали пісні,
Що пройдисвіти нас обскакали!
Щоб бомжами лишились отут назавжди,
Бо з Європи і клямку украли!
- Тож очнімось тепер у двобої!!!
- Бо країну вже зрадив козел!
- Оцю нечисть очистим вогнем,
І прощення попросим в героїв!
- Присягнім на Майдані мечем...
Микола Мудрий
