Народилися в лютому

Євген Оппоків – доктор технічних наук, академік АН УРСР, академік ВАСГНІЛ, професор Київського політехнічного інституту, директор Науково-дослідного інсититуту водного господарсва, один з основоположників гідрології в Україні.

Народився 1 лютого 1869 року в селі Руда, тепер у складі с. Шамраївки Сквирського району Київської області.

Початкову освіту здобув дома. З 1878-го по 1886-й рік навчався в Київській гімназії, згодом вступив на фізико-математичний факультет Київського університету. Після першого курсу залишив його і вступив до Петербурзького технологічного інституту , який закінчив 1892 року. З 1894 року – інженер-технолог з осушення боліт Полісся, з 1902 по 1912 рік керував гідротехнічними роботами в Мінській губернії. Упродовж 32 років провадив спостереження в басейні Дніпра, на основі чого склав рівняння, яке в теорії гідрології носить назву Пенка-Оппоківа. 1904 року затверджений Академією наук кореспондентом Головної фізичної обсерваторії, був дійсним членом Російського географічного товариства, членом Товариства любителів природознавства, антропології та географії. 1918 року отримав звання члена-кореспондента Міністерства землеробства. 1917 року оселився в Києві, де працював викладачем гідротехніки Київського політехнічного інституту. 1918 року захистив дисертацію на ступінь ад’юнкта з меліоративного будівництва. У кінці 1919 року переїхав до Катеринослава, у 1920-21 роках завідував кафедрою гідротехніки Кубанського політехнічного інституту. 1921 року – професор Київського політехнічного інституту. З 1926 року – перший директор Науково-дослідного інституту водного господарства УРСР. У 1926 році, за поданням академіків Срезневского і Тутковського, вченому присуджено ступінь доктора гідрології «honoris causa». 1929 року – обраний академіком Академії наук УРСР, а 1935 року – дійсним членом ВАСГНІЛ. Автор понад 200 робіт, Творець київської школи гідрологів.

4 листопада 1937 року вченого арештували за наклепницьким доносом та звинуваченням у німецькому та польському шпигунстві, а вже через тиждень після винесення вироку, 11 листопада 1937 року, розстріляли. Місцем поховання став ліс біля селища Биківня під Києвом.

Наукові праці вченого були вилучені з бібліотек, а його ім’ я забуте.

Олександр Гольдман – фізик, академік АН УРСР (з 1929), доктор філософії Лейпцігського університету, професор політехнічного інституту та інших вузів Києва (1921-1938).

Народився 3 лютого 1884 року у Варшаві, в родині лікаря.

1891 року батьки переїхали до Києва, де закінчив Олександрівську гімназію з золотою медаллю. З 1901року навчався на математичному відділенні фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира. 1905 року – студент Лейпцігського університету. Після захисту 1908 року докторської дисертації повернувся до Києва. У 1911 році починає працювати штатним асистентом у фізичному інституті Лейпцігського університету. З 1918 року - викладач фізики, а з 1921 року –завідувач кафедри фізики політехнічного інституту у Києві. Під його керівництвом у 1921 році створено Фізичну дослідну лабораторію, яка виросла до великого фізичного центру, що з 1929 року мала статус інституту (зараз – Інститут фізики НАН України). Був редактором створеного ним першого в Україні фізичного часопису «Фізичні записки». У 1929 році обраний академіком АН УРСР, займав посади члена її Президії, академіка-секретаря відділу математики та природничих наук. З 1935 року – доктор фізико-математичних наук. 22 січня 1938 року вченого арештували органи НКВС у Києві. З 29 грудня 1939 року відбував заслання у м. Акмолінськ (нині м. Астана, Казахстан). У 1940-1941 працював у Ленінградському відділенні Союзтранспроекту Наркомату шляхів сполучення. Згодом у 1942-1943 викладав латинську мову в Акмолінській школі медсестер. У травні 1944 переїхав до м. Вологди, де викладав фізику у місцевому педагогічному інституті. Протягом 1952-1956 проживав у м. Ростові-на-Дону. Судимість було знято 22 березня 1953 Верховним Судом УРСР. У 1956 році вирок скасовано за відсутністю складу злочину. З 1959 року завідував лабораторією Інституту фізики АН УРСР. Автор близько 150 наукових праць.

Життя обірвалося несподівано і трагічно 30 грудня 1971 року.

Степан Балей – психолог, педагог, філософ, доктор філософії, доктор медицини, професор, член НТШ, член Польської Академії наук.

Народився 4 лютого 1885 року в селі Великі Бірки Тернопільського повіту, в освітянській родині.

Навчався в Тернопільській гімназії. З 1903 року продовжив навчання на філософському факультеті Львівського університету, відвідував лекції з філософії і психології. 1907 року склав іспити на отримання диплома вчителя середніх шкіл. Викладав математику, психологію та логіку в українських гімназіях Тернополя, Львова та Перемишля. 1911 року за керівництва професора К. Твардовського захистив ступінь доктора філософії. 1912 року отримав стипендію від австрійського міністерства освіти на навчання в університетах Берліна, Парижа та Відня. З 1917 по 1922 рік навчався на лікарському факультет Львівського університету за спеціальністю «нервові хвороби і психіатрія». З 1917 року – дійсний член НТШ. 1923 року здобув науковий ступінь доктора медицини і почав практикувати як психіатр та невропатолог. 1927 року його запросили на посаду завідувача кафедри психології до Варшавського університету, які обійняв 1928 року і працював тут 24 роки, аж до смерті.

1929 року Харківський університет висунув його кандидатуру в дійсні члени АН УРСР, але не був обраним. Став директором Інституту психології виховання Варшавського університету, керував Державним учительським інститутом, Педагогічним інститутом польських учителів, а також Психологічним товариством імені Ю. Йостейко. Вибрані праці вченого «Нарис психології» (1922), «Нарис логіки» (1923), «Трійця у творчості Шевченка», «Гарячка і свідомість», «З психології творчості Шевченка» (1916). 1947 року отримав стипендію ЮНЕСКО на наукове відрядження до США. 1952 року обраний дійсним членом Польської Академії наук.

Помер 13 вересня 1952 року у Варшаві. Похований на цвинтарі Повонзки.

Наталя Полонська-Василенко – історик, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України, дійсний член Наукового товариства Шевченка, академік Української Вільної Академії наук та Міжнародної Академії наук у Парижі.

Народилася Наталя Меньшова (дівоче прізвище) 13 лютого 1884 року в Харкові в родині військовослужбовця. 1889 року сім’я переїхала до Києва.

Початкову освіту отримала вдома. 1887 року вступила до 5-го класу Фундуклеєвської Маріїнської жіночої гімназії. Закінчивши гімназію і річний педагогічний курс навчання, отримала диплом домашньої вчительки. 1905 року вступила на історично-філологічне відділення приватних Вищих курсів А. Жекуліної. 1907 року навчалася на історико-філологічному відділенні Київських Вищих жіночих курсів при Київському університеті. 1913 року склала іспити на історично-філологічному факультеті Київського університету, отримала диплом і залишилася викладати, а через два роки стала приват-доцентом. Викладала на жіночих курсах та в гімназіях, працювала у Київському музеї старожитностей, брала участь у розкопках археолога Вікентія Хвойки. Деякий час викладала у Київському археологічному інституті. В роки революції та війни залишилася без роботи. 1937 року влаштувалася біографом Інституту економіки АН УССР, згодом старшим науковим співробітником Інституту історії АН УРСР. 1940 року захистила докторську дисертацію у Москві в Інституті історії СРСР, викладала історію в Київському університеті. 1941 року призначена директором Інституту археології. 1943 року виїхала до Львова, а 1944 року - до Праги, працювала в українському Вільному Університеті. Переїхала до Мюнхена, відновлювала УВУ з іншими вченими, стала деканом філософського факультету. З 1946 року працювала на кафедрі історії Української Церкви Української православної богословсько-педагогічної академії у Мюнхені. 1947 року обрана дійсним членом НТШ, 1948 – УВАН, 1953 – Міжнародної Академії наук у Парижі.

Автор понад 200 наукових праць, серед них «Культурно-історичний атлас» у трьох томах, «Українська Академія наук», «Палій і Мазепа», двотомна праця «Історія України».

Померла 8 червня 1973 року. Похована у м. Дорнштадт, Німеччина.

Володимир Юринець – філософ, публіцист, поет, літетурний і мистецький критик, дійсний член АН УРСР.

Народився 14 лютого 1891 року в селі Олесько, тепер селище міського типу Буського району Львівської області.

Навчався спершу у Львівській гімназії, потім вступив до Львівського університету. З 1910 року продовжив навчання на математичному факультерті у Віденському, Берлінському та Празькому університетах. Захистив дисертацію і отримав ступінь доктора філософії. 1914 року видав збірку поезій «Етапи». У роки Першої світової війни його мобілізували до австрійського війська. Невдовзі потрапив до російського полону, і, як більшість галичан, опинився аж в Астрахані. Але знання десяти чужих мов, ненависть до польських окупантів, вплив більшовицької агітації привели його до Червоної армії. Редагував газети, був політруком. 1920 року вступив до лав КП(б)У. Разом з радянськими військами опинився на Тернопіллі, де працював у Галицькому ревкомі. У 1921-24 роках навчався у Московському інституті червоної професури, після чого викладав філософію спочатку в Комуністичному університеті народів Сходу, далі був професором у Першому Московському університеті та Інституті народного господарсва. 1925 року переїхав до Харкова, де став керівником кафедри соціології в Українському інституті марксизму, керував філосософсько-соціологічними дослідженнями. 1929 року обраний дійсним членом Академії наук. 1930 року написав книгу «Філософсько-соціологічні нариси», а через два роки вийшов друком його підручник для вищих шкіл «Діалектичний матеріалізм. Але вченого почали звинувачувати у філософському ревізіонізмі, ухилах в кантіанство, гегеліанство і, нарешті, в «буржуазному націоналізмі», а відтак і в плагіаті. 17 липня 1933 року його, як прихильника буржуазної філософії, лжевченого, плагіатора виключають зі складу академіків ВУАН. 22 липня 1937 року заарештували.

1 листопада 1937 року засуджено до розтрілу і розстріляно через три дні, 4 листопада 1937 року, у Києві. Його тлінні останки лежать у Биківнянському лісі, а ім я і донині не реабілітоване.

Микола Василенко – історик, громадський та політичний діяч.

Народився 14 лютого у м. Есмані Чернігівської губернії, у родині дрібного службовця.

Після закінчення прогімназії у Глухові та Полтавської гімназії навчався на історично-філологічному факультеті Дерптського університету. За роботу «Критический обзор литературы по истории земских соборов» отримав учений ступінь кандидата історії. У 1909 році його обрано приват-доцентом Київського університету. Після Лютневої революції 1917 року за ініціативи М. Грушевського вченого запрошено до Центральної Ради на посаду заступника голови, проте участі у роботі Ради він не брав. Після більшовицького перевороту у листопаді 1917 року повернувся з Петрограда до Києва. З травня 1918 року призначений гетьманом П. Скоропадським виконувати обов’язки голови Ради Міністрів Української держави. У період з 3 по 20 травня тимчасово виконував обов’язки міністра закордонних справ Української держави, а також міністра освіти. 8 липня 1918 року очолив створений Скоропадським Державний Сенат. 9 липня 1918 року увійшов до складу комісії для розробки проекту Української Академії наук. Як міністр освіти доклав багато зусиль для створення УАН, українських університетів у Києві й Кам’янці-Подільському. За його участю було відкрито понад 50 українських шкіл. 1920 року обраний академіком УАН. Згодом виконував обов’язки президента УАН, очолював її соціально-економічний відділ, Постійну комісію з вивчення західно-руського та українського права, був професором кількох київських вузів. У вересні 1923 року вченого арештували за безпідставними звинуваченнями – участь у контреволюційній організації «Київський обласний центр дій», а у квітні 1924 року йому оголошено вирок – 10 років ув’язнення. Згодом на клопотання дружини та керівництва ВУАН його було амністовано. Але з 1929 року позбавлено змоги займати керівні посади у ВУАН.

Микола Василенко є одним із родоначальників української історично-правничої науки. Науковий доробок складає майже 500 наукових та публіцистичних праць.

3 жовтня 1935 року після тяжкої і тривалої хвороби Микола Прокопович помер у Києві. Похований на Лук’янівському кладовищі.