(продовження, початок в № 2 (73), № 3(74), №4(75), № 5(76), 6(77), 7(78), 9 (80), 10(81)

Федір Лисенко – геолог, доктор геологічних наук, професор.

Народився 7 червня 1887 року в місті Бердянську в заможній сім'ї.

Закінчивши 1906 року гімназію з відзнакою, юнак вступив до найбільш престижного на той час гірничого інституту в Санкт-Петербурзі. Але за участь в революційній діяльності його виключили з інституту після закінчення четвертого курсу, тому був змушений переїхати до Томська, де 1911 року і закінчив з відзнакою Томський гірничий інститут. Спочатку працював на копальнях Сибіру, Алтаю, Казахстану. В часи революційної вакханалії переїхав в Україну, працював на копальнях Донбасу. Вступив до соціал-демократичної партії, співпрацював з Центральною Радою, а згодом і Директорією. У 1918 році разом з Іваном Огієнком брав участь у створенні університету в Кам янці-Подільському. 1921 року переїхав до Києва. 1926 року у Києві створено Український науково-дослідний геологічний інститут під керівництвом академіка Павла Тутковського, котрий запросив Федора Лисенка на роботу. Незабаром учений очолив сектор нерудних копалдин. 1934 року отримав звання професора. У 1931-1936 роках за його керівництва у Роменському районі виявлено великі запаси калійної солі та поклади нафти.

22 травня 1937 року співробітники НКВС арештували його, як підозрюваного у саботажі та диверсії. Вироком від 3 вересня 1937 року засуджено до розстрілу, який відбувся 26 серпня 1937 року, ще до оголошення вироку в суді.

28 листопада 1956 року Федір Лисенко реабілітований.

Петро Демчук – філософ, юрист.

Народився 11 червня 1900 року в Городенці.

1915 року – доброволець Українських Січових Стрільців. З листопада 1918 – в Українській Галицькій Армії. Двічі був полонений поляками, двічі зумів утекти.

У повоєнному часі прихилився до комуністичної ідеї, став одним з організаторів української секції в Компартії Австрії. Працював у партійній пресі, одночасно у партійній школі, при повноважному представникові СРСР у Австрії. 1924 року закінчив Віденський університет права. 1925 із групою політичних емігрантів переїхав до Харкова. 1927 року закінчив аспірантуру при інституті марксизму-ленінізму, працював на кафедрі соціології філософсько-соціологічного відділу тут же, очолив кафедру філософії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів. З 1929 року – член КП(б)У. Завідував кафедрою діалектичного та історичного матеріалізму Харківського Інституту радянського будівництва і права, входив до складду філософської комісії при ВУАН. Аналізував тогочасний соціал-демократизм Західної Європи, білоемігрантську філософію та націоналізм. Поряд з виявленням особливостей цих течій та їх філософських основ допускав можливість ототожнення соціал-демократизму з соціал-фашизмом, філософських партій та політичних. Ці висновки згодом обернулися проти нього – його звинуватили в фашизмі та націоналізмі. На початку 1930-х здійснив спробу переглянути свої піддані нищівній критиці погляди в статті «На боротьбу проти меншовикуючого ідеалізму (з приводу моїх власних помилок)», але було запізно.

В травні 1933 року його звинувачено в «українському націонал-фашизмі» і заарештовано. Нелюдським катуваннями з нього вибили зізнання, навіть у тому, що був агентом закордонних спецслужб.

Засуджений до 5 років позбавлення волі. Відбував покарання на Соловках, засуджений до вищої міри покарання 9 жовтня, розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії (урочище Сандармох).

Реабілітований посмертно.