Про нову збірку нарисів Вадима Пепи
У київському видавництві «Український пріоритет» побачила світ нова збірка художньо-публіцистичних нарисів письменника Вадима Пепи «Перед очима істини». Твір глибокий за змістом і настільки сміливий за ідеями, що заслуговує на увагу, а головне — спонукує до осмислення визначального й доленосного для утвердження багатостраждального українського народу як державного, незалежного та рівноправного в народів вольнім колі...
Так в унісон зі мною на урочистій події з цієї нагоди в Будинку письменників у Києві оцінювали прочитане: Герой України Ю. Мушкетик, академіки М. Жулинський, П. Кононенко, доктор філологічних наук М. Наєнко, кандидат філологічних наук І. Ющук, письменники О. Чорногуз, В. Крищенко, В. Ткаченко...
Автор чудово орієнтується у всесвітній історії. Можливо, за покликом генної пам’яті відчуває значущість «Української цивілізації». Порівнює її з еллінською, індійською, єгипетською, китайською, юдейською та загалом європейською. Знаходить для несподіваних висновків чи ж не переконливі свідчення. І не лише в найдавніших писемних джерелах, у набутках історії, археології, етнолінгвістики, а насамперед — у скарбах традиційного українського фольклору.
Ось, скажімо, в народних поетичних перлинах приваблюють живі малюнки полювання на «чудноє звіря», на «сиве оленя», на «чорного тура, грубого звіра». «...Стрілець-молодець подибається із диким вепром... утяв дикого вепра, тогди ся вепр у ритвини ся впер».
З якої давнини це відлуння? Чи ж не пройшло воно, трансформуючись крізь тисячоліття, подібно до того, як б’ють ключі з незвіданої глибини? 1981 р. у глухому індійському селі археологи виявили глуху печеру, а в ній — наскельні малюнки і навіть барельєфи та скульптури, які доволі добре збереглися, хоч їхній вік, як з’ясувалося, — понад двадцять тисяч років. Ті артефакти — ровесники різьблених орнаментів, насічок на кістках мамонта з археологічної культури на місці стоянки первісної людини на правому березі Десни, там, де село Мезин, що на Чернігівщині.
Унікальне відкриття в Індії поставило перед наукою, крім інших, і таке запитання: серед понад тисячі начерків неодноразово трапляються зображення тварини з видимими ознаками оленя й бика одночасно. «Дивнеє звіря», та й годі. У жодному зоологічному каталозі такого немає. А привіллям колядок і щедрівок «тури-олені» розгулюють собі, як живі. Але досі — поза нашою, українською цивілізацією...
За розсудом Вадима Пепи, Трипільська культура — золотий, як у стародавніх греків, вік українського етносу. Вона — мати духовної сутності українського народу. І хрещена мати всіх слов’янських культур...
Отже, висновки автора. Від появи людини там, де розташовані етнічні українські терени, розвивалися невпинно й безперервно роди, племена, з яких постав український народ. А з ним — його мова. Вона дається етносу раз і назавжди, як і всьому живому в природі, що є — фауною. Мова не змінюється, як шкіра зміїв щовесни, а тільки розвивається і збагачується. Мова — кращий історик, аніж Геродот. Подібно до того, як доходить до Землі світло від давно згаслих зірок, пам’ять мови доносить до сучасності зблиски від ер, епох, до яких лише думкою і долинути...
Нав’язаний Візантійською імперією моравський діалект болгарської мови загальмував розвиток народної української, відмежував озброєну писемністю панівну владу від корінного люду. Мабуть, не варто відмахуватися зверхньо від роздумів письменника. У книжці містяться зерна, які, ймовірно, проростуть до ближчого майбутнього, і паростки потягнуться до істини...
Василь КУШЕРЕЦЬ,
доктор філософських наук, професор
