Тому, ми живемо у світі, сповненому загроз, і припущення про неминучий кінець фізичного існування людства стає закономірним актом думки. А якщо людство смертне (причому можливість його загибелі є цілком реальною), якщо його «безсмертна» культура виявляється ще вразливішою і крихкішою, ніж фізичне його єство – в чому ж т оді сенс людського існування на Землі й власного буття кожної особистості зокрема? Невже в тому, що всі ми щось накоїли в реальному світі заради міфічного і, як виявляється, нікому не потрібного «майбуття»?...Тому – то загальні міркування про корисність нашої діяльності для суспільства, людства, майбутнього, ще не дають справжнього роз'яснення смисложиттєвої проблеми – саме через часову й екзистенційну віддаленість подібних об'єктів. Натомість «любов до далеких» орієнтує людину на ідеальні об'єкти, котрих вона конкретно сприйняти й уявити не може. Нам здається, що ми любимо при­йдешні покоління чи людство загалом, або ж цілісну й гармонійну людину майбутнього. Це почуття може бути навіть досить палким. І все ж, поки конкретних образів усього цього нам не дано, ми «любимо», скоріше, власні ідеї щодо згаданих високих сутностей. Така «любов» нічим не збагачує душу і за певних умов здатна виродитися у звичайнісінький егоїзм, при повному збереженні ілюзії власної жертовності й високої моральної снаги, відкриває хвіртку для себелюбства. Стосовно того, що людина повинна шукати смисл життя в служінні чомусь вищому, ніж це стосується людини, в чомусь абсолютнішому і значнішому, ніж її окремі сторони. Постановка такого питання передбачає пошук у зовнішньому світі, у природі, або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які б могли заздалегідь визначити людське життя, тим самим надаючи йому певного осмисленння. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «не даремно», «правильно» - значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого задуму. Відсутність подібних ідеальних настанов, так само як і будь-які відступи від них сприймаються як життєва катастрофа. Та в цій ситуації ми можемо зайти в глухий кут, бо спущені людині згори (а не вироблені нею самою в дискусії і в досвідах) смисли стають одним з найважливіших засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат, слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі.
Справді, жити легше, комфортабельніше, коли нічого не треба обирати й додумувати самому, коли тебе заздалегідь навчено, за яким законом жити, до чого прагнути, що й як робити. Кожен знає «щаслив­чиків», що поділяють подібні життєві настанови на грунті чи то релігії, чи науки, чи звичайного здорового глузду. Звичайно, легше усвідомити смисл життя тим, хто вірить у безсмертя душі, у вічне життя
Але, таку позицію завжди використовували соціальні сили, зацікавленим в утвердженні образу «людини-гвинтика», слухняного носія і виконавця різноманітних проектів «тотального» налагодження життя.
Втім, описаний підхід до смисложиттєвих проблем виявляється не лише в стосунках людини з механізмами влади й засобами соціального маніпулювання. В найдемократичніших країнах існує нездоланна інерція такого ж некритичного сприйнят­тя, такої ж фетишизації певних стандартів життя, «престижних» цінностей, в яких дезорієнтована особистість починає вба­чати останню міру й виправдання свого існування, його доконечний смисл.
Тут ми маємо справу з духовною обмеженістю людини, бо якщо вона здатна вдовольнитися раз назавжди одержаним розв'язанням неповторної за­гадки власного життя, внутрішньо тяжіє до одномірності: стає глухою до глибоких духовних, зокрема й релігійних переживань, до справжнього мистецтва, байдужою або ж нетерпимою до альтернативних цінностей. Натомість у неї зростає потреба в різноманітних суро­гатах духовності, які б підтверджували або принаймні не чіпали її життєве кредо; подібні сурогати й надають їй ті, хто зацікавлений у її конформізмі — байдуже, чи у формі вестернізованої «масової культури», чи у вигляді офіціозної «художньої самодіяльності» (В.Малахов).
Четверта тема, навколо якої ідуть конструктивні дискусії, – щодо смислу життя, можна сформулювати наступним чином: життя людини – це дарунок долі, і людина відповідальна за своє життя і за все живе.
Про це багато писав відомий український філософ Сергій Борисович Кримський, який підкреслював, що найголовніше в житті не лише знайти своє місце в бутті, корисне для інших людей, а й дати буттю проявитися через тебе. Для цього не обов'язково потрібні якісь великі творчі звершення або геройські акти. Достатньо найскромнішої турботи про те, що може бути пам'ятним.
Якому смислу потрібно наслідувати? Філософ відповідає – тому, з чим пов'язаний тисячолітній досвід людства, тобто усвідомлення рятівних сил, які підтримують людяність у людині, дають життя через любов, добро і дарування щастя. Усе це заведено називати благодаттю. Адже, стверджує С. Б. Кримський, посилаючись на висловлювання відомих гуманістів, філософів, – людина живе доти, доки вона «випромінює благодать» і йде з життя, коли ця якість вичерпується. Ось чому творчість видатних людей, незалежно від терміну життя (навіть якщо він надто малий ) виглядає закінченою, тобто демонструє те, що заклик до благодаті працював.
Ведучи мову про благодать, С.Кримський робить висновок про необхідність виробляти в собі огиду, ідіосинкразію до жорстокості. Адже жорстокість є в кожному. «Жорстокою є дитина в своїй невинності , жорстокий піп у своїй святості, жорстоким є доктринер у своїй науці. Усі ми жорстокі, й особливо жорстокі, коли маємо рацію.» (Герцен). М'якосердя приходить тільки з досвідом, коли, прокидаючись з думкою про те, яка ти погана людина, шукаєш виправдання для себе й не знаходячи його, знаходиш для інших! Після цього будь-яка жорстокість стає огидною.
На запитання у чому полягає смисл людського буття і який сенс воно має, щоб не могло бути безглуздим, мусимо збагнути, якої головної цінності повинна прагнути людина, у чому її найвище призначення?
Відповідь на це запитання така: головна цінність, якої повинна прагнути людина, її найвища мета й призначення полягає в тому, щоб стати Людиною. Це — здійснення її суті, і вдосконалення.
Це підтверджує вже поверховий розгляд людини та її місця в космосі. Людина — вінець сотворіння. Вона стоїть на вершині ієрархії живих істот. Але все живе хоче мати якомога більше життя, йому властивий потяг зростати, здійматися, розкриватись, удосконалюватись. Цей потяг закладено в насінині, він живе і в ембріоні. Приспані сили тут же прагнуть розгортатись, шукають можливості реалізуватись. Це стосується не тільки людського тіла, а й людської душі, людського духу. Як і будь-яке життя, це вище, духовне життя хоче розвиватися й розкриватись. Спочатку воно пе­ребуває в стані зародку, потенційності, можливості, але намагається з цього стану вийти, реалізуватися, здійснитись і вдосконалюватись. Так уже досить по­верховий розгляд людської суті показує, що найзагальніша й найголовніша мета людського життя й прагнення полягає в здійсненні ідеї «людина».
Звичайно, багато людей не вміють почути цю ідею власного серця. Це люди без глибокого коріння, люди, що живуть поверховим життям, позбавленим внутрішньої суті й змісту. Вони розчиняються в клопотах та насолодах буднів і зовсім не усвідомлюють власного призначення. Мету свого існування вони вбачають у гонитві за грішми, у досягненні якомога блискучішого становища, в яко­мога повнішому задоволенні своїх бажань. Тож во­ни виявляються цілком безпорадними, коли йдеться про високе покликання людини, яке, згідно з уже згаданими словами Канта, полягає в тому, щоб зна­ти, ким треба бути, щоб стати людиною.
З цього приводу видатний український філософ, академік В.І. Шинкарук писав: «В людині є і гріховна, егоїстична, своєкорислива іпостась, яка за певних умов бере гору і примушує людину діяти всупереч її людському призначенню і вона чинить не добро, а зло, спонукається не любов'ю, а ненавистю. Зрештою в життєдіяльності кожної людини йде боротьба егоїстичних і альтруїстичних мотивів. Людина вільна в обранні цих мотивів, тому й несе відповідальність за свої вчинки. Щоб бути сердечною, доброю, справедливою, чесною, вона має долати в собі гріховні, користолюбні, злостиві спонуки. Як стверджує давня мудрість: «Зумій себе здолати, щоб стати собою ». Бути добрим, оберненим до добра, важче, ніж бути злим, «оберненим до зла».
На те, що життєвий сенс полягає в удосконаленні особистості, вказує ще один незаперечний факт: найбільшого щастя людина зазнає тоді, коли відчуває своє внутрішнє зростання, збагачення, коли вона чим­далі вдосконалюється. І, з іншого боку, особливо нещасливою вона почувається тоді, коли не відгукується на внутрішній поклик свого єства, коли на
шляху до високої мети збивається на манівці. Отож, людині духовно багатій може загрожувати, власне, тільки одне нещастя — нестерпне усвідомлення того, що вона зрадила свої ідеали або, як висловилась духовна людина, погрішила проти світла. Воістину: перед кожним стоїть образ того, чим він має стати, поки він цим не став, цілковитого спокою йому не знати».
Нині відповідальний за свою біографію людині доводиться самостійно, автономно висувати свої цілі. Знаходиться в русі до мети (телоса) - це і є спосіб її існування та спосіб сучасного життя.
Відсутність такого руху, устремління – пустий, мертвий час, який потрібно вбивати, щоб втекти від скуки, депресії, неврозів.
Звичайно, існує багато способів заповнювати час і жити «горизонтально», але вдосконалюється людина, коли вона живе «вертикально», опановує вищі, духовні цінності. Цінне все, що задовольняє якусь людську потребу. Ці потреби мають почасти природний, почасти духовний характер. Людині потрібний хліб, потрібні сила й здоров'я: та вона відчуває потребу і в духовних речах, має естетичні, релігійні й інші духовні запити.
Про те, як найвищі цінності продуктують смислоутворення, свідчать першокниги людства, філософські і релігійні системи з давніх часів.
Так, у християнстві люди отримали відповідь про смисл і призначення життя – в «Новому Завіті» у вченні Ісуса Христа, в його «Нагірній проповіді» та в інших навчаннях і діяннях. Те, що внесло вчення Ісуса Христа загалом у духовну скарбницю людства і, зокрема, в проблему смислу і призначення людського життя, виходить далеко за межі ідей давньогрецької філософії, яка чи не найбільше ставила ці питання, хоча і не без її впливу. 3Якщо спробувати стисло висловити смисл і призначення людського життя в дусі вчення Ісуса Христа, то це – любов. Любов до Бога, як джерела благодаті, до Ісуса Христа як Спасителя і до людей, як носіїв образу Божого і в цьому рівних собі і перед Богом.
Під впливом християнства поняття любові набуло в європейській культурі і філософії справді смисложиттєвого значення. Долався однобічний просвітительський раціоналізм щодо глибших чинників людського буття. Відчуття любові в собі, і до себе є чи не найважливішим джерелом людської енергії.