Лекція Володимира Броніславовича Білінського: «Галицько-Волинська Русь. Князь Дмитро Галицький (1349-1383 рр.)», як і стаття Леоніда Войтовича: «Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії» переконливо підтверджують про те, що Україна фактично не переривала процесу формування своєї державності. Ми маємо свою історію держави як поступального розвитку.

В часи Галицько-Волинської Русі вважалося, що державність, з усіма прийнятими на той час ознаками, передавалася як естафета між ключовими династіями (в даному випадку – Рюриковичів та Гедиміновичів).

Тоді основною ознакою держави сприймали княже адміністрування, на той час галицько-волинськими князями в ХІІІ-ХІV ст., як узаконеними державними керівниками. Деякі з них, навіть, отримали корону від Папи Римського. Народ під їх керівництвом означався як держава. Бо в Європі визнавалося, що влада – від Бога і династії наділялися божественною, сакральною природою. Таким чином, історія Київської Русі, як держави, мала органічне продовження в державі Галицько-Волинській Русі. Розуміння реальних процесів, які відбувалися в ті часи, свідчить про притаманну українцям концентрацію національної самосвідомості, усвідомлення ними призначення, смислів існування української державності, яка, можливо, інколи і випадала з Європейської історії, але лише на дуже короткі терміни.

Українська держава здобувалася в процесі об'єднання не лише територій, але й людей, їх думок і волі, адже вона на всіх етапах цінувалася, виконуючи охоронну і захисну функції, відвертаючи від народу загрозу війни та хаосу.

Таким чином, український народ став історією не за географією, а за своєю державою, де відбувалося не лише об'єднання територій, а й стверджувалася ментальна та духовна єдність її громадян.

Сьогодні у світі 194 держави і Україна відноситься до тих держав, які займають світові ключові позиції у векторі розвитку всього людства.

Кушерець В.І. ,

голова правління Товариства «Знання» України,

доктор філософських наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України