Людський час проявляється по-іншому, ніж час фізичний, який обернений до людей. Бо ми лише у споминах бачимо і статично сприймаємо минуле, в теперішньому часі, заклопотані забезпеченням назрілих потреб, а по справжньому – живемо завтрашнім днем і хочемо, щоб майбутнє з’явилося дуже швидко, як у кіно.

Тож таким чином під час останніх виборів у вищі органи влади України ми підтвердили своє бажання голосувати за ту партію, яка пообіцяла зробити кращим наше життя найскоріше, хоч і не реально, а візуально, художніми вимислами, образами уявних героїв, надуманими сюжетами і картинами, в контексті загального сценарію.

Віра та надія у швидкі і позитивні переміни заволоділи електоральною поведінкою значної частини населення. Сталося, як у казці - надія перетворилася на дію.

Так, Українська держава уперше за роки Незалежності отримала владну монобільшість, тобто необхідну концентрацію влади, для того, щоб могти здійснити необхідні реформи, попри гальмування «такими та сякими консерваторами».

Але в реальності виявилося, що демонстративно побудувати візуально обіцяне майбутнє лише на критиці минулого – шлях у те ж минуле, бо критика без конструктивних накреслень – це не лише буксування на місці, а втрата часу, який дорожчає що хвилини.
Ще більше просвітлилося розуміння, що лише однієї концентрації влади також недостатньо для забезпечення реального успіху в соціальному розвитку.

Потрібно силам, які обіцяють поліпшення стану справ, як виявилося, володіти ще й обгрунтованою, аналітично прорахованою, фактологічно та статистично перевіреною, забезпеченою варіантно-програмним підходом, виваженою у часі і просторі, а головне – зрозумілою для більшості громадян стратегічною програмою, яка конкретизується послідовними планами розвитку країни.

Але ж бачення чогось без дії – це чергові ігри розуму, хоч і дія без розуміння? – це фактично хаосне безладдя, Броунівський рух,
який спричиняє суспільну ентропію.

Тож, крім критичного ставлення до помилок минулого, бачення образу майбутнього і чіткого усвідомлення послідовності його здійснення, постає ще необхідність взаємної консолідації
громадян країни. Без неї - ми немов у підводному човні, у якому не витримується життєздатний закон, а саме: одна людина залежить від усіх, а всі – від однієї.
Закон – або всі перемагають, або всі гинуть – нерозривно консолідує, міцно об’єднує екіпаж, викликає взаємну довіру, яка, в свою чергу, втілює впевненість у перемогу. Це загальна схема перемоги в будь-якій справі та будь-якого її суб’єкта.

Українське суспільство уже вступило в інформаційно-технологічну фазу, яка базується на принципах демократичної свободи, приватності, несприйняття авторитаризму. Вcе здійснено, хоч і малими кроками, але б немало для того, щоб прискорити рух до вищих стандартів життя.

Для того, щоб досягти спільного жаданого успіху, потрібно у першу чергу позбутися наших соціальних вад, про які йшлося вище. Слід конструктивно підійти до аналізу реальної ситуації, наявності відповідних можливостей і ресурсів суспільства, розробити всебічно обгрунтовану програму задуманого і накресленого нами майбутнього образу країни, в якій хочемо жити. Важливо змотивувати більшість громадян до готовності модернізації власного способу життєдіяльності. Необхідно також змінити цінності з орієнтацією на праведне співжиття громадян, де панує субсидарна (додаткова) відповідальність кожного громадянина за стан і розвиток нашого соціального тіла – держави, де, власне, ми і знаходимося з надією на верховенство права, чистоту уряду, з чесною економічною і політичною конкуренцією, де закон вище всіх, включаючи головного правителя.

Важливо кардинально змінити форми комунікації. Запити суспільства вимагають незалежної інформаційної діяльності, утвердження такої партисипаційної моделі, яка передбачає її горизонтальний розвиток, шляхом розширення багатогранних взаємоактивних комунікаційних систем, обумовлених потребами споживачів інформації, а не олігархічними принципами, які нині «правлять бал».

Вкрай важливо забезпечити мобілізацію носіїв духу та інтелекту, створити для цього відповідні мережі і щоб вони
були такі сильні, аби у них не можна було проникнути.

Особливо це має значення в епоху напівправди, щоб у цих мережах панували інтелектуали, чесні люди, які можуть брехню назвати брехнею і зробити це у перший день скандалу, чи поширення неправди, якщо достатньої кількості людей для цього не буде, то брехня, фейки можуть знищити всіх і все. На цьому переконливо наголошував відомий письменник та історик Ніл Фергюсон, який цій темі присвятив спеціальну лекцію в Києві.

Історія свідчить, що країни, які здійснили швидку модернізацію, опиралися на потужну частину представників народу, так звану касту, націлену на служіння суспільству. Це була або військова (Японія, Південна Корея, Чілі), або бюрократична – в позитивному Веберівському сенсі (Німеччина), або створена на основі об’єднаної парламенської каоліції (переважно країни Заходу) – касти. На відміну від стародавніх закритих груп людей сучасні касти, або соціальні кластери, субкали, комюніти тощо, демонструють відкритість та співучасть у глобальних і локальних вимірах. В епоху Digital transformation - цифрових трансформацій такі спільноти відчувають спільні цілі, прагнення до комунікацій, до реалізації близьких інтересів. Саме для цього вони і створюють спільні структури.

Через Інтернет, інші соціальні мережі названі спільноти постійно спілкуються між собою, регулярно проводять діалоги та полілоги, через які запліднюються новелами, інноваціями, технологічними, соціальними та гуманітарними стартапами. Прихильники класової теорії суспільства називають ці спільноти прекаріатом .

В умовах України прекаріат повинен стати рушійною силою її розвитку. Його здатніть до співробітнитва – ключовий розвиток суспільства, який уже вимагає не стільки конкуренції, як синергії у кооперації, опори не лише на емоційний інтелект, ініціативність когнітивна еластичність, здатність критично мислити та аналізувати інформацію, приймати рішення у складних ситуаціях, працювати в команді, уміти вести перемовини. Все це по змозі народжуваному субкласу (преторіату) – людям високого маєстату розуму та духу, які користуються особливою довірою серед населення, що викликає впевненість у завтрашньому дні.

На цей час суспільство має великий запит не лише на цифровізацію України, а й на впровадження інструментів прямої демократії. Без неї в сучасних умовах неможливо обійтися за відсутності знання про реальні, а не уявні потреби й запити, думки та почуття населення, а також колективного, солідарного розуму народу, який зобов’зані виражати його обранці.

Відомо, що питання народовладдя є складним і багатогранним, одним з аспектів якого є запровадження діджиталізації та впровадження електронних засобів у проведенні не лише виборів та референдумів, але й контролю за виконанням обранцями їхніх повноважень, обіцянок та зобов’язань.

Нині цифрова взаємозалежність людей і держави та держав одна від одної набула глобального масштабу, зосереджуєтьcя увага на політичних, економічних, соціальних, етичних, юридичних впливах на життя кожної людини і кожної держави.

Динаміка життя вимагає використовувати цифрові технології у діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, реалізувати такі проекти, як «електронна держава»,
«цифровізація суспільства», «держава у смартфоні», «електронне державне управління», «діджиталізація адмінпослуг» тощо.

У Товаристві «Знання» України панує думка, що такі зусилля є вкрай необхідними, а в якомусь сенсі – і визначальними.
Особливо це стосується молоді, яка повинна стати генератором модернізації країни. Перспективне майбутнє відчиниться лише тоді, коли будемо ступати в його двері.

Василь Кушерець,

голова правління Товариства «Знання» України,

президент Університету сучасних знань,

член-кореспондент НАПН України,

доктор філософських наук, парофесор.