(продовження, початок в № 2 (73), № 3(74), №4(75), № 5(76), 6(77), 7(78), 9 (80))

Микола Пильчиков - фізик-теоретик, експериментатор, винахідник.

Народився в місті Полтаві 21 травня 1857 року, в сім’ї родових дворян.

До 14 років виховувався вдома, а далі навчався у Полтавській гімназії. 1876 року вступив до Харківського університету. Після закінчення університету залишився асистентом кафедри фізики. 1883 року почав досліджувати Курську магнітну аномалію і одним з перших заклав основи теорії аномалій геомагнетизму, обґрунтував наявність покладів залізної руди, відкрив нові ділянки аномалії біля Прохоровки та Мар’їної. Саме за це дослідження його нагороджено медаллю Російського географічного товариства. 1885 року – приват-доцент кафедри фізики і фізичної географії. Далі – наукове відрядження до Парижа, де розробив ефективний оптично-гальванічний метод вивчення електролізу. Обраний членом Французького фізичного товариства і Міжнародного товариства електриків. 1888 року отримав із Петербурга диплом магістра фізики і фізичної географії, а з жовтня цього ж року – дійсний член Російського географічного товариства. 1889 року повернувся до Харкова, де став професором університету. 1891 року заснував метеостанцію, створив нові прилади (інклінатор, однонитковий сейсмограф). 1893 року вчений переїхав до Новоросійського університету на посаду екстраординарного професора. Тут він уперше відкрив можливість електронної фотографії, винайшов протектор, який захищав прилади – телефони, маяки, семафори, гармати, міни – від дії на них електричних хвиль стороннього походження. 1902 року очолив кафедру фізики в Харківському технологічному інституті.

Микола Пильчиків – винахідник понад 25 оригінальних приладів та установок, конструктор диференційного ареометра, термостата, сейсмографа, рефрактометра, моделі радіокерованого протимінного захисту кораблів.

12 лютого 1908 року вченого обрали дійсним членом Російського фізико-хімічного товариства.

19 травня 1908 року Миколу Пильчиківа знайдено мертвим, обставини його смерті так і не було з‘ясовано.

Ігор Сікорський – інженер, авіаконструктор, підприємець, конструктор літаків-велетів «Ілля Муромець» та першого в США літака-амфібії.

Народився 25 травня 1889 року в Києві, у сім‘ї відомого вченого, медика-психолога.

Початкову освіту здобув у Київській гімназії, продовжив навчання у Морському кадетському корпусі у Петербурзі. 1905 року навчався у Технічній школі Дювіньо де Лано у Парижі. 1908 року повернувся до Києва, в КПІ, і зайнявся авіа- конструюванням. 1910 року створив перший гвинтокрил у Росії, який міг підняти вагу 182 кг. За роки навчання у КПІ створив кілька гвинтокрилів та літаків-біпланів. Після закінчення інституту його запрошено на посаду головного конструктора авіаційного відділу Російсько-Балтійського вагонного заводу. 10 травня 1913 року як пілот керував польотом літака С-21 «Гранд», 10 грудня 1913 року – здійснив політ літака «Илья Муромец». 16 червня 1913 року – унікальний переліт Петербург – Київ і назад на «Илье Муромце», який з 1921 року обслуговував першу в Радянському Союзі авіатрасу Москва – Харків. 1918 року емігрував до Франції, а з 1919 року – до США. У 1932 році організував літакобудівну фірму «Сікорський Еренджиринг». До 1939 року збудував близько 15 типів літаків. З 1939 почав конструювання гелікоптерів одногвинтової схеми. Першим почав будувати турбінні гелікоптери, гелікоптери-амфібії. 1939 року полетів спроектований ним перший у світі гелікоптер VC-300. Почалося складання гелікоптерів другого покоління: S-56, S-58. 1957 року Ігор Сікорський вийшов на пенсію, але залишився консультантом фірми.

26 жовтня 1972 року відомий авіаконструктор помер.

Теофіл Коструба - історик, священик УГКЦ, церковний історик, перекладач, журналіст, монах-василіянин (чернече ім’я Теодосій) у Львові, діяч НТШ, автор праць з історії України княжої доби, перший перекладач Четвертої книги Геродота – «Скіфія», брат мовознавця Петра Коструби.

Народився 26 травня 1907 року у Старій Ягольниці Чортківського повіту на Тернопіллі, в родині народного вчителя.

1922 року вступив до 4-го класу гімназії в Чорткові. 1927 року його приймають у звичайні члени Наукового Товариства імені Шевченка. 1928 року переїхав до Львова, працював у різних редакціях популярних журналів і часописів. 28 жовтня 1930 року здав екстерном матуру в Академічній гімназії у Львові. 1935 року став студентом гуманітарного факультету Львівського університету. Працював у комісіях старої і нової історії України. Написав більше 100 праць. 1939 року вирішив висвятитися на священика і вступив до монаршого ордену Отців Василіян. Деякий час перебував у Крехівському монастирі, де заступав перед енкаведистами справи монастиря, а також зумів частково врятувати бібліотеку монастиря. За таку діяльність його планували арештувати, але вченому вдалося втекти. Переїхав до Львова, де йому підготували папери для втечі за кордон, але він відмовився втікати і від енкаведистів і від гестапо. 1940 року Митрополит Андрей Шептицький висвятив Теофіла Кострубу на священика. Будучи тяжко хворим, вчений продовжував працювати над курсом історії України та над історією Української церкви.

Вчений розглядає націю не як виключно біологічно-соціологічний феномен з метою самого в собі, а як живу синтезу перш за все як поняття Божого твору, а далі біологічно-соціологічного феномену, який повинен розвиватися не винятково національним егоїзмом, а головно моральними засадами, які є метафізичного походження. У своїх дослідженнях історії Русі-України належав до українських вчених, які спростували праслав’янську теорію.

Теофіл Коструба відійшов у вічність 3 березня 1943 року.