Необхідність формування навичок і технологій розвитку знань до інноваційних визначають вимоги до технологій формування і передачі знань, які зараз використовуються. Завдання систем управління полягає в тому, щоб забезпечити перетворення індивідуального інноваційного знання в синтез інноваційних знань, зорієнтованих на практичну доцільність і результативність. У цьому випадку досягається синергетичний ефект, формується системне знання, яке складає основу специфічних властивостей організації і яке є джерелом конкурентних переваг.
Коли мова йде про знання як основну цінність і багатство суспільства, як чинник забезпечення його успіху в геополітичному просторі, необхідно акцентувати увагу на національній системі вироблення, поширення знання, підвищення інтелектуального рівня населення.
Основними виробниками і носіями знання в суспільстві виступає як наука в цілому, тобто, її організаційна структура, так і окремі вчені, дослідники. Зовсім недавно, у 80-х роках минулого століття, за класифікацією ЮНЕСКО Україна за науковим потенціалом посідала сьоме місце в світі. Незважаючи на економічні негаразди, Україні вдалося в основному зберегти розгалужену мережу наукових організацій. За офіційними статистичними даними кількість наукових організацій в Україні складала: 1344 одиниці у 1991 р., 1518 – у 1998 р. і 1506 – у 1999 р. Правда, в той же час спостерігається зменшення кількості конструкторських і проектно-пошукових організацій. Але, водночас, збільшилась кількість вищих навчальних закладів, у яких виконувалися наукові дослідження і розробки: з 146 у 1991 р. до 158 – у 1998 р. та до 160 – у 1999 р.
У структурі наук різко зростає роль теоретичних та фундаментальних, які створюють нове знання про живу та неживу природу та наповнюють потім суспільство принципово новими оперативними знаннями для використання їх широкими верствами населення, а також збагачують суспільство новими підходами, даними, технологіями, тобто, забезпечують своє поширення та самореалізацію.
У розвинутих країнах фундаментальна наука, як правило, фінансується з бюджету, а прикладна – приватними та комерційними структурами.
На жаль, в умовах економічної трансформації в Україні, коли наші підприємства не мали коштів на наукові розробки, державі доводилося фінансувати і фундаментальну, і прикладну науку. В останні роки спостерігаються деякі позитивні тенденції у цій ділянці – з'являються приватні наукові установи, які зацікавлені у розвитку наукоємних виробництв, а отже, і в фінансуванні прикладної науки, але загалом сьогоднішній стан справ не відповідає світовим тенденціям.
Аналіз нинішнього технічного рівня основних галузей промисловості показує, що науково-технічне забезпечення економіки України значно відстає від потреб часу, його рівень постійно знижується. Відбувається не тільки скорочення наукових виробництв, а й зменшення частки прогресивних технологій майже в усіх сферах економіки. Останніми роками різко знизилася інноваційна активність промислових підприємств України. В країні ще не сформувалась атмосфера, відповідна інфраструктура, яка б стимулювала попит на науку з боку виробництва.
Неприорітетність наукової та інноваційної сфер у системі державної підтримки призвели до відставання України від країн, які здійснюють прогресивну або наступальну науково-технічну політику. Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється промисловістю України, не має сучасного науково-технічного забезпечення. Обвальне падіння рівня інноваційного забезпечення агропромислового розвитку призвело у свій час до різкого зменшення обсягів вітчизняного сільськогосподарського виробництва, що почало помітно надолужуватися в 2001 році.
Починаючи з 90-х років, кількість створюваних дослідних зразків нової техніки щороку зменшувалася в середньому на 400 одиниць. При цьому тільки третина з них передавалася на виробництво, а питома вага розробок, технічний рівень яких перевищував світовий, становила 4,1 %, тоді як у 1990 р. вона дорівнювала 6 %. За даними Держкомстату України у 1998 році в промисловості країни всього було впроваджено 1905 нових технологічних процесів, в тому числі 600 маловідомих, ресурсозберігаючих та безвідходних.
Падає соціальний престиж науково-технічної творчості, винахідництва і раціоналізації. За останні десять років кількість винаходів в Україні зменшилася більше, ніж утричі, різко скоротилася як кількість членів Товариства винахідників і раціоналізаторів, так і їхніх первинних організацій. Скорочують пільги авторам нових науково-технічних рішень, підприємствам, що використовують об'єкти інтелектуальної власності. Не стимулюють роботи з підвищенням ефективності інноваційних та інвестиційних циклів. За рівнем центрування наукових публікацій Україна посідає 60-е місце у світі.
Чисельність фахівців, які виконують науково-дослідну та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), порівняно з 1990 роком скоротилося майже на половину, і зараз в Україні кількість їх становить 25 осіб на 10 тис. населення, що у 2-3 рази менше, ніж у розвинутих країнах. За офіційними статистичними даними, у сфері НДДКР працює менше половини науковців з ученими ступенями, які проживають в Україні. У науці, внаслідок економічної кризи, неймовірно зросло приховане безробіття. За деякими оцінками воно становить 90 %, тобто, більш-менш регулярно виконують НДДКР приблизно 12 –15 тис. фахівців.
У розрахунку на одного науковця в Україні витрачаються в 100 разів менше коштів, ніж у Франції, Англії та ФРН. Такий рівень фінансування сфери НДДКР є не лише недостатнім, а й унеможливлює отримання вагомих результатів.
Майже повна відсутність у сфері НДДКР внутрішнього комерційного потенціалу спричиняє перетворення цієї сфери з чинника економічного зростання на винятково виграшний чинник. Свідченням цього є багаторазове скорочення у виробництві витрат на проведення НДДКР та виключення науки з переліку пріоритетних сфер бюджетного фінансування, порушення державними фінансовими органами законодавчих актів і нормативних положень стосовно встановлених обсягів фінансування науки.